«Україна – зона культурного лиха» – під таким гаслом відбулася 30 січня в Одеському обласному центрі української культури прес-конференція голови Національної спілки письменників України (НСПУ), голови комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Володимира Яворівського.
Сьогодні ми подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента, написані під враженням від цієї прес-конференції та від розмови з Володимиром Яворівським.
Передусім слід сказати, що прес-конференція з такою тривожною і, по суті, трагічною констатацією: “Україна – зона культурного лиха” має свою передісторію. Річ у тім, що ще 30 листопада в Києві відбулися перші надзвичайні збори “Україна – зона культурного лиха”, в яких взяло участь 679 делегатів з усіх областей України. Факти, якими оперували ці делегати, з усією можливою очевидністю засвідчували, що і на регіональних рівнях, і на рівні всеукраїнському становище наших закладів культури, наших історико-культурних пам’яток, музеїв, кіномистецтва та книговидання, наших навчальних закладів, які готують фахівців з культури, справді вкрай важке, як важким є і саме буття сучасного митця та працівника культури.
З цього приводу Надзвичайні збори ухвалили “Резолюцію” та “Звернення до української і світової громадськості”, якими вони зверталися також і до Президента, Верховної Ради та уряду України, привертаючи їх увагу до становища сучасної української культури, становища українського митця, українського інтелігента. Отож і прес-конференція, яка відбувалася в Одеському українському центрі, теж проходила під впливом проблем, порушуваних на Надзвичайних зборах української культурно-мистецької інтелігенції.
А розмову з Володимиром Яворівським я починав із того, що близьке і що болить нам обом, як і тисячам інших літераторів, книговидавців, бібліотекарів та книгорозповсюджувачів: зі стану українського книговидання, а отже, й української літератури, українського письменства.
В одному з інтерв’ю, які В. Яворівський давав з нагоди свого недавнього 65-річчя, на запитання, чи багато книжок видають нині члени Спілки письменників, він відповів: “Мало, тому що видавництво “Український письменник” розікрали. З півтора мільйонів гривень, які виділяють Спілці письменників, половина йде на... Шевченківські свята. В усіх областях є організації письменників, отож треба утримувати голову та відповідального секретаря (додам, що в більшості областей – ще й літконсультанта – Б.С.). На книговидання держава виділила 21 млн гривень, але грошима цими розпоряджається телерадіокомітет. Видавництво “Український письменник” їх не бачить. Всього в Спілці 1700 письменників. Середній вік літераторів – 42 роки. Найстаріший – 90-літній Олекса Ющенко з села Хоружівки Сумської області. Він пише спогади про Малишка, Рильського і Тичину. На гонорари теж ніхто не живе. Колись за роман платили 45 тисяч карбованців. “Волга” коштувала 12 тисяч, а “жигулі” – шість”.
Вже навіть такого коротенького, лаконічного звіту перед читачами та літераторами досить, щоб зрозуміти, що справи в цьому виді культури справді перебувають “у зоні лиха”. Проте я звернув увагу голови Спілки на один цікавий парадокс. Так, письменникові-професіоналу видаватися у нас важко. Але неправі ті, хто вважає, що книговидання у нас в занепаді. Навпаки, за всю історію свого існування Україна не знала такого книговидавничого буму. Раніше, скажімо, на весь південь України, точніше, на п’ять областей: Одеську, Миколаївську, Херсонську, Вінницьку та Кіровоградську, існувало одне-єдине видавництво. Причому автор з цієї зони не мав права подавати рукописи, наприклад, до донецького, дніпропетровського чи львівського видавництва. Він був “приписаний” до свого зонального. А тепер майже всі районні типографії взяли собі державні ліцензії на книговидання. Не кажучи вже про те, що в кожному обласному центрі з’явилося щонайменше два десятки видавництв.
Причому що вражає. Якщо ви не маєте належної кількості фахівців-медиків, вам ніколи не дозволять відкривати медичний заклад. А ось видаючи районним типографіям ліцензії та міжнародні номери ISBN, ніхто не цікавиться, а чи має ця типографія в штаті фахових редакторів, коректорів, оформлювачів та поліграфістів. Зараз ці районні та міські типографії продуктують десятки тисяч (це без будь-якого перебільшення) книжок, рукописи яких ніхто не читав, не редагував і не корегував. Більшість із них написана безнадійним “суржиком”, і Пегас копитом по них, ясна річ, не ступав. Свого часу я вже ввів у літературознавство навіть спеціальний термін – “літературне самогоноваріння”.
– Я абсолютно згоден з тим, – говорить Володимир Яворівський, – що нам слід переглянути всю політику видачі ліцензій на видавничу діяльність. Потік цього низькопробного “чтива” – причому низькопробного і з погляду своєї художності, і з погляду поліграфії, – стає все загрозливішим. На книжкових полицях з’являється безліч так званих творів, які взагалі не повинні були б побачити світ у вигляді книжок. Звичайно, ми не повинні повертатися до тих часів, коли існувало одне видавництво на кілька областей, і коли панувала цензура. Але ж якийсь професійний відбір, якась робота над твором повинні вестися! Повинна існувати експертна оцінка цих видавництв. Та й взагалі, у нас в культурі відбуваються дивовижні речі. Наприклад, у віданні Міністерства культури у нас є десять вищих навчальних закладів, які готують фахівців для культури. Але на університет, очолюваний “співаючим ректором” М. Поплавським, який готує перукарів і ще когось там, виділено було 102 млн державних коштів, а на інші 9 вузів лише – вдумайтесь – 148 млн. Це ж якої такої логіки слід дотримуватися, аби так розподіляти бюджетні кошти? Виявляється, що величезна сума державних коштів іде на несмак, який пропагує і сам Поплавський і, на жаль, діти, які в нього навчаються. Звичайно ж, ми в депутатській комісії робитимемо все можливе, щоб подібних речей більше не відбувалося, цього року 40 млн грн нам вже вдалося перерозподілити.
А як збагнути таке співвідношення, коли в 2007 році на культуру у нас в державі виділено було 869 млн грн, а на утримання в’язниць – 1,3 мільярда?! І якої логіки дотримуються оті володарі державних коштів, які на рік планують проведення в Україні 4 міжнародних конкурсів гітаристів? А це ж безліч коштів. Навіть цілковито “загітаризована” Іспанія – і та не може дозволити собі такого. А що ж лишається на проведення конкурсів та фестивалів національного, народного мистецтва? Чому, скажімо, не заплановано жодного конкурсу чи фестивалю бандуристів?
Тобто, з одного боку, на культуру нашу виділяється плачевно мало коштів, а з іншого – навіть ті гроші, які ми від держави маємо, значною мірою витрачаються нераціонально. Якщо в Національному університеті культури ми починаємо навчати за держзамовленням на перукарів, то це ж уже абсурд!
І на зборах у Києві, і під час прес-конференції в Одесі йшлося про аморальність багатьох програм телебачення та про його шкідливий вплив на дітей і підлітків, про засилля низькоякісної зарубіжної кінопродукції, яка, здебільшого, пропагує злочинну романтику, секс і криваве насильство; і водночас – про занепад українського кіномистецтва та проблеми українських кіностудій.
– Звичайно ж, – прилучається до цієї полеміки Володимир Яворівський, – дуже шкода, що занепала Одеська кіностудія, яка дала Україні і світові стільки яскравих імен і стільки чудових фільмів. Ми ще остаточно не втратили її, контрольний пакет акцій залишається за державою, зараз на кіностудії налагоджується дублювання фільмів українською мовою, дещо й знімається. Проте зрозуміло, що для нормального функціонування Одеської, Ялтинської та Київської кіностудій нам слід змінити саму державну політику щодо їх фінансування, закупівлі фільмів, налагодження всіх видів кінопрокату. Зараз на створення українського кіно виділяють щось із 51 млн гривень на рік, але на такі гроші можна зняти всього-на-всього один повнометражний художній фільм. Щоправда, вже на поточний рік нам вдалось збільшити фінансування на 6 додаткових млн гривень, але, звичайно ж, цього дуже і дуже мало. Тим часом у нас з’явилося кілька молодих талановитих кінорежисерів. Один із них – Тарас Томенко – на свої власні кошти зняв чорно-білий фільм, який посів перше місце на кіноконкурсі у Німеччині, а другий його фільм “Суха земля” – здобув перше місце на фестивалі у Японії. Тобто у нас є молоді режисерські сили, є талановиті сценаристи. Отже, справа – за державною підтримкою нашого кіномистецтва, яке нам обов’язково слід відродити.
Передумови для цього, як вважає Володимир Яворівський, є. Вбачаються вони, передусім, у тому, що Україна нарешті отримала “культурний уряд”, у складі якого – перший віце-прем’єр Олександр Турчинов, який сам є автором кількох книжок та членом Національної спілки письменників. Та й Юлія Тимошенко майже в кожному своєму виступі говорить, що ми, українці, повинні розпочинати відродження України з душі, а вже потім буде й економіка, і все інше. Відповідаючи в цьому контексті на запитання одного з одеських журналістів, як він ставиться до появи в Одесі пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ, Володимир Яворівський заявив:
– Я вважаю, що робити цього не варто було. Треба враховувати настрої у державі. Адже скільки ця імператриця завдала шкоди українському народові, українській культурі, самому українському життю! Отож сьогодні не варто було збурювати Україну цим пам’ятником. Та й взагалі, слід приймати якусь постанову, щоб Україна нарешті звільнилася від пам’ятників тоталітарного минулого.
Потребує врегулювання і проблема, пов’язана з правами студентів, які навчаються на священиків. Зокрема, за словами В. Яворівського, цього року планується ухвалити закон, згідно з яким студентам церковно-духовних навчальних закладів надаватимуться такі ж пільги, як і студентам усіх інших навчальних закладів. Буде прийнято новий закон про культуру, який передбачатиме значне підвищення заробітної плати для працівників цієї сфери. Бо це ганебно, що в наш час сільські бібліотекарі здебільшого працюють на чверть окладу, а чимало з них отримують на місяць якихось 500 гривень.
– Цей рік, – прогнозує депутат Володимир Яворівський, – фінансово видається неймовірно важким для України, проте уряд не відступиться від того, щоб повернути громадянам їх заощадження. Хто б там що з цього приводу не говорив, і як би не залякував нас інфляційними процесами, але в даному випадку уряд робить велику справу, повертаючи в такий спосіб довіру людей до влади. Вперше ми маємо в парламенті національну більшість. Хай ця більшість всього лиш у два-три голоси, але вона існує, і тому ми вже маємо можливість вирішувати якісь важливі для народу питання. Ми вперше маємо команду однодумців, і в нас є можливість здійснити український прорив у кількох, визначальних для самозбереження та відродження нашої нації, напрямах.
Наступного дня Володимир Яворівський взяв участь у творчому вечорі з нагоди 70-річчя поета Валентина Мороза, що відбувся в літературному музеї, отож ми мали змогу спілкуватися і під час прес-конференції, і після неї, та під час ювілейного вечора. Ще на прес-конференції, торкаючись власних творчих справ, Володимир Яворівський з прикрістю сказав, що чимало того часу, який мав би піти на написання книжок, на жаль, витрачено на політику. Йому все здавалося, що ось-ось діяльність наших політиків призведе до справжнього відродження української культури, самої України. Ясна річ, з цього приводу не раз довелося зазнавати розчарувань, але останнім часом як депутат Верховної Ради він знову поринув у цю роботу, відроджуючи власну віру у корисність своєї діяльності на парламентській ниві. До речі, нещодавно побачив світ і двотомник його вибраних творів, з чим ми його й вітаємо.
Говорячи про місце і роль молодої незалежної України в європейському та світовому контекстах, Володимир Яворівський, зокрема, зазначив, що найближчим часом Україна навряд чи здатна вразити світ розквітом своєї економіки, своїми новітніми технологіями, здобутками на енергетичному, машинобудівному чи якомусь іншому ринку. Єдине, чим ми поки що цікаві світові, то це нашою самобутньою українською національною культурою. Тож, погоджуючись із ним, мушу додати: святий обов’язок наш – берегти це надбання багатьох поколінь предків наших.
