…Марія Дем’янівна Іванченко з’явилася в районному Будинку культури спекотного дня минулого літа. Довідавшись з оголошення в газеті про приймання робіт на конкурс майстрів декоративно-прикладного мистецтва, вона принесла свої вишивки. Співробітники Будинку культури побачили їх – і ойкнули. Але ж до цієї миті навіть не підозрювали про те, що в Роздільній є така майстриня. Зараз у районному історико-краєзнавчому музеї відкрилася виставка робіт М.Д. Іванченко.

Ми сидимо з Марією Дем’янівною в її затишній кімнаті, де на покутті – машина «Веритас», яка вміє шити і вишивати. Так, наша майстриня згодом «поставила собі на службу» досягнення технічного прогресу. А починалося все з інтересу маленької дівчинки до швейної машинки, на якій працювала мама. Жили вони тоді в румунській Бессарабії, у селі Старокозачому нинішнього Білгород-Дністровського району.

– Мама вийде, а я – за машинку і таким чином навчилася. Було мені тоді років п’ять-шість. А потім вже почала допомагати мамі шити, – згадує Марія Дем’янівна.

У 1940 році, коли Бессарабія ввійшла до складу Радянського Союзу, вісімнадцятирічна Марія прийшла влаштовуватися на роботу в тільки-но відкриту швейну артіль. І після короткого «іспиту», її, яка ніде на швачку не вчилася, узяли майстром. Незабаром там же, в артілі, знайшла собі Марія супутника життя. Коли з’явилися діти, роботу довелося залишити. Марія Дем’янівна «сиділа дома», дивилася за дітьми і шила «для всіх».

…У післявоєнні роки радянські жінки любили вишивати, – хоча, напевно, час цьому захоплюючому, але копіткому заняттю по-справжньому могли приділяти не працюючі жінки, а домогосподарки. Марія Дем’янівна дуже хотіла навчитися добре вишивати – і тому з величезним задоволенням записалася на курси, які відкрилися при Будинку культури. Закінчила їх з відзнакою і кілька років вела уроки рукоділля у школі. А паралельно виконувала замовлення артілі, де далі працював чоловік, – вишивками, аплікаціями прикрашала плаття і блузки. У 60-х роках родина переїхала до Роздільної.

За цей час виросли, одержали освіту, створили свої родини сини, – зараз обидва працюють лікарями в Роздільній. На жаль, пішов з життя чоловік Марії Дем’янівни. Але не залишилася вона самотою в домі – переїхали до мами син та невістка. Не ті тепер сили, щоб так само, як колись, поратися по господарству, але більше часу можна приділяти улюбленому заняттю – вишиванню. І близьким спокійно, коли мама працює, – виходить, у неї нічого не болить.

У Марії Дем’янівни строгий творчий підхід до «технології процесу». Машинка, яка вірою і правдою служить їй з 1962 року (ремонтувати довелося зовсім недавно...) не в усьому влаштовує майстриню. І Марія Дем’янівна пристосувалася вишивати «на машинці, але на п’яльцях». Не завжди вдається придбати гарну тканину та нитки. Зараз, щоправда, дефіциту нема, – проблема в якості. А раніше... Скатертину в техніці «ришельє» Марії Дем’янівні довелося робити з простирадла. Але так красиво вийшло, що одна знайома вчителька не заспокоїлася, доки скатертину цю не придбала. А зараз у музеї захоплюються ясно-зеленою скатертиною, яку вишила гладдю. При тім, що найрізноманітніших серветок, наволочок створено Марією Дем’янівною безліч («усіх родичів забезпечила»), вона скаржиться, що «ніде брати малюнки». Навіть у великій книзі, привезеній знайомою з Харкова, почерпнула небагато («Там для початківців, а я вже все знаю»). Як же народжуються сюжети?.. Вишивкою може стати будь-який малюнок, який сподобався (так на наволочку «перекочували» щеня зі звичайного поліетиленового пакету, каченя з рушника). Іноді Марія Дем’янівна поєднує в одному сюжеті мотиви, взяті з декількох, пропонованих у посібниках з вишивання зразків. «Творчі муки», так чи інакше, увінчуються чудовим результатом.

Досягши високого рівня майстерності у своїй справі, Марія Дем’янівна, звичайно ж, хотіла б поділитися ним з іншими. Але немає учнів (учениць) і це дуже пригнічує майстриню.

– Я можу навчити задарма – не треба грошей! Нехай би разів зо два на тиждень приходили до мене дівчатка зі школи – показала б їм основні прийоми. Я розумію, що треба любити вишивання. Робота копітка і не в кожного терпіння вистачить. Молодь зараз на це не дивиться…

На щастя, не все так погано, – і дивиться молодь, і захоплюється, і навіть гуртки з вишивання є в школах, у Центрах дитячої творчості. Але правда, що заняття ці потребують і терпіння, і часу. Втім, на кожного вчителя завжди знайдуться учні.