Персональна виставка Олега Зайцева відкрилася у культурному центрі «Літаврія» (провулок Нечипуренка, 2). Працює з 11.00 до 18.00 щодня
За довге життя, нелегке життя – це друга персональна виставка художника (перша із успіхом пройшла кілька років тому в одеському Будинку вчених). Причиною цьому і вдача художника, і зовнішні чинники. Олег Георгійович Зайцев має стосунок до того самого загону «дітей війни», який найбільше постраждав, того хлоп’ячого загону, для якого «сімдесят три героїчні дні» змінили своєю жорстокою реальністю сталінське «щасливе дитинство», коли на твоїх очах відвозять у невідомість батька. Коли таємні сльози та шепіт жіночої половини сім’ї перемежовуються іменами то батька, то дядька. Коли довга окупація постає єдиною школою, суворою та голодною школою виживання. Передвоєнна та післявоєнна Одеса – два світи, прожиті й відчуті на дотик хлоп’ячої ноги, позначилася на усій подальшій його творчості. Передгроззя, сутінки, дорога, пляж стануть ліричними героями його невеликих за розміром, камерних пастелей, етюдів олією, акварелей.
У 1947 році Олег Георгійович вступає до Греківки, де його вчителями стають чудові художники-педагоги – Іван Гурський, Леонід Мучник, Микола Павлюк, В’ячеслав Токарєв. Серйозна підготовка з виїздами на пленер, з багатогодинними студіями оголеної натури були на той час властиві училищу. Воно готувало майстрів для єдиного замовника – «соціалістичної Батьківщини», готувало терпляче й сумлінно. Після закінчення училища Олег Георгійович влився до лав працівників худфонду, обов’язком якого було забезпечувати художньою продукцією святкові демонстрації, громадські приміщення, дитячі садки, піонерські табори тощо. Робота трудомістка, із ненормованим робочим днем, але анонімна. Ніхто й ніколи не підписував портрети членів Політбюро, сцени із казок, картини радості радянських людей, виконані у багатометрових масштабах. Худрада причіпливо приймала, і робота розчинялася у загальному агітаційному матеріалі до нової політичної події. Справжньому художникові у цій ситуації перебувати було складно, нестерпно, тим більше вже таврованого владою як «син репресованого, що був в окупації». Гадаю, дослідники у майбутньому зважать і визначать, яке з понять важче: «був в окупації» чи «був в евакуації»? Але ці дві реалії після Перемоги визначали подальші долі «дітей війни», вводячи сталінську сортність в побут людей.
Однак творчі засади шукають виходу і знаходять його у етюдах, в пейзажах улюбленого міста, міст, куди заносить доля, і які Олег Георгійович пише перед початком трудового дня, рано вранці... Ось чому немає людей на його пейзажах, ось чому так віє свіжістю, і човни лежать ще на піску. І іншу пору дня також він оспівав – останній промінь злегка золотить брили одеського «жовтого» каміння, човен, тільки-но причалений до берега, зберігає трепет срібної скумбрії, що недавно наповнювала його круті боки, хвиля не злизала ще сліди рибалки на вечірньому вогкому піску... Картинки давно минулих днів. Змінилися і вигляд, і побут одеських пляжів, та й скумбрія покинула наші береги вже півсотні років тому.
– Я звик до портативного етюдника, який завжди носив із собою, примостишся десь, щоб не заважати, і пишеш, – говорить Олег Георгійович.
Тим цінні ці роботи, що вони – емоційне свідчення історичного вигляду нашого міста і його передмість. «Что минет, то станет мило» – цей рядок Олександра Сергійовича Пушкіна найточніше визначає враження від робіт Олега Георгійовича Зайцева. Але художник епіграфом до своєї виставки взяв рядок іншого російського поета: «Я во всем и все во мне» (О. Фет). Злиття із природою, відчуття цілісності світу, таке виразне у цей час доби (досвіток, сутінки), стають об’єктом художнього зображення. Тонкі вібрації душі, що виходить із нічних кошмарів або готується туди (у ці жахи) пірнути, тривожать художника. Його підсвідомість шукає вихід і фіксує його у колірній гамі, в образі порятунку, у смиренній тиші душі. Селіванівка, дорога до неї – улюблені місця, що надихають художника на створення мініатюрних, але відшліфованих, як коштовні камені, містких пейзажів, які він виконує в техніці «пастель». Техніка складна й примхлива, що потребує й твердої руки, і точного ока, коли переписувати досить не просто, – просто неможливо. Але як точно лягають штрихи, чергуючи відкритий колір і темну основу аркуша, але в ансамблі створюють м’який, поліфонний світлопис його емоційних пейзажів!
Пейзаж у контексті російської культури і зокрема південноросійської школи живопису, завжди є відображенням стану душі, я б сказала, соціальної свідомості. Усі пейзажі О.Г. Зайцева – розповіді про подолання душею страху. Десь збираються хмари в передгроззі, ще трохи – й обірвуться сутінки, але художник не лякає, він завжди дає підказку, натяк на щасливий кінець – рятівниця охра дороги м’яко виводить вас із простору картини до самого себе, але вже оновленого досвідом подолання первородних страхів, із душею, наповненою окультуреними емоціями.
Олег Георгійович – людина великої культури. Дивлячись на його роботи, бачиш, як ретельно прочитав і осмислив він і художників південноросійської школи, і імпресіоністів, і англійських романтиків, і модерністів... Він вибудовує свою, особисту систему вірогідності почуття, стислості вираження, колірної гармонії – усього, що вирізняє зрілого майстра від щенячого захвату початкуючого «генія». Мистецтвознавець Володимир Васильович Криштопенко, тоді ще живий-здоровий, відкриваючи першу персональну виставку Олега Зайцева, відзначив цю елегантну стриманість робіт художника.
Свою внутрішню скромність Олег Георгійович передавав своїм учням. Протягом багатьох десятків років він працював викладачем у дитячій художній школі, його учнями були такі чудові художники, як Володимир Межевчук, Григорій Палатников, Олексій Лопатников та багато інших. Я впевнена, що якщо навіть і не стали професійними художниками діти, які навчалися малюванню у О.Г. Зайцева, то однаково вони одержали заряд порядності та чудового смаку. Недарма досвідчений педагог Наталя Олександрівна Романовська, керівниця дитячого культурного центру «Літаврія», із ентузіазмом поставилася до провадження другої персональної виставки Олега Георгійовича у стінах центру.
– Діти, приходячи на заняття, будуть розглядати роботи, і це стане одним із моментів прищеплювання їм гарного смаку, – сказала вона на відкритті виставки. – Тихі роботи майстра будуть для них підказкою вірного шляху у загальній какофонії несмаку та закличного лементу нікчемних реклам.
