Якось мені потрібно було забрати з городу кукурудзиння і скласти його на подвір’ї. Чесно кажучи, тягати снопи на спині великого бажання не було. Тож подався до кума Івана, який має коня.

– Немає питань! – радо відгукнувся той на моє прохання. – Зараз ми хутко все перевеземо. Хоча діло було надвечір, та впоралися ми ще завидна. Як водиться, хорошу справу треба «замочити». Тож, залишивши коня на подвір’ї навпроти відчинених воріт, зайшли до хати, де на столі вже парувала смажена картопелька з грибами, поруч на одній тарілці були викладені тоненько нарізані шматочки сала «з проріззю», на іншій – квашені огірочки. Поставивши наостанок на стіл пляшку з горілкою, дружина подалася до сусідки, аби не заважати чоловічій розмові. Випивши по першій чарці і закусивши, ми з кумом почали обговорювати політичну ситуацію в країні. Після другої перейшли до проблем сільського господарства. Опорожнивши по третій, не могли не згадати «незлим, тихим словом» гру національної збірної з футболу. Четверта і п’ята чарка надихнула нас на обговорення плюсів і мінусів вступу України до НАТО. Коли ж уже мали намір торкнутися теми підвищення світових цін на нафту, з’ясувалося, що пляшка вже порожня.

Тож вирішили перенести засідання нашого «дискусійного клубу» до сільського бару, де за пляшкою пива продовжили обговорення хвилюючих нас проблем.

Тим часом надворі зовсім стемніло. Перед тим, як рушати, вирішили ще перекурити.

– О! А я думала, що ви вже розбіглися, – почувся раптом голос моєї дружини, що заходила у хвіртку. – Бачу – коня немає.

– Як немає?! – одночасно вирвалося у нас з кумом.

І справді, ні коня, ні воза там, де ми їх залишили, не було. Кинулися в різні боки по вулиці, питаючи зустрічних, чи не бачив хто гідного. Оббігали півсела, кум навіть до себе додому заглянув, з надією, що кінь сам повернувся на рідне обійстя. Але той як у воду канув. Десь через годину після безплідних пошуків здибалися з кумом якраз біля бару.

– Давай вип’ємо по пляшці пива, перепочинемо, а потім шукатимемо далі, – запропонував Іван.

Ледь ми підійшли до вхідних дверей, як почули тихе іржання, яке доносилося із-за будівлі. Оббігши бар, зупинилися як вкопані. Перед нами спокійно стояв гнідий, впряжений у воза. Мабуть, з хвилину ми не могли вимовити й слова, а потім розреготалися. Наступного дня зустрів кума на вулиці, коли той їхав на черговий підзаробіток. Згадали вчорашню пригоду.

– Одного не збагну, – промовив Іван, – як він здогадався, що ми зібралися йти до бару.

Ми подивилися на коня. Гнідий покосував хитрим поглядом, і, мотнувши головою, заіржав, ніби сміючись