Нещодавно в Іспанії завершився черговий чемпіонат світу з легкої атлетики. На змаганнях виступала збірна команда України, до складу якої увійшов відомий одеський атлет, олімпійський чемпіон Юрій Білоног. На жаль, у Валенсії наш представник виступив невдало, у підсумку посівши лише 17-те місце в особистому заліку.
Про причини цього, а також підготовку до Пекінської олімпіади та багато іншого Юрій Білоног розповів в інтерв'ю нашому кореспондентові.
Довідка «ОВ»:
Юрій Білоног народився 9 березня 1974 року в райцентрі Білопілля Сумської області.
Легкоатлет (штовхання ядра).
Багаторазовий чемпіон та призер літніх і зимових чемпіонатів України, світу та Європи. Олімпійський чемпіон (Афіни-2004).
Репрезентує ФСТ «Динамо».
– Юрію, перед від'їздом до Валенсії Ви говорили, що на чемпіонаті хотіли б вийти на свій олімпійський результат і раптом – всього 17-те місце. У чому причини такого скромного показника?
– Мій виступ був невдалим через загострення старої травми спини. У мене є підозра, що на це вплинуло моє сидіння в літаку. Адже до відльоту усе було в повному порядку. А наступного дня після приїзду я прокинувся й відчув дискомфорт, що суглоби запалені. Окрім цього, я побоявся прийняти знеболюючі препарати, щоб не привертати до себе контроль. У підсумку на змаганнях я штовхнув ядро лише на 19 метрів. А робити другу спробу вже не було жодного сенсу. На жаль, від подібних травм ніхто не застрахований, вони можуть вилізти у найнепотрібніший момент, що й трапилося зі мною в Іспанії. Але я впевнений, що ця травма надалі не вплине на мої виступи й не позначиться на планові моєї підготовки до Олімпійських ігор. Шкода лише втраченого часу, адже чемпіонат, по суті, пройшов без мене, а я дуже хотів перевірити свій рівень.
– Проте, у лютому Ви виграли зимовий чемпіонат України в Сумах, і це була Ваша перша перемога цього року.
– Так. Я всю зиму активно готувався до цих змагань, причому вже із прицілом на ігри у Пекіні. До Сум я їхав перемагати, а інакше й бути не могло, адже я неодноразово вигравав літні й зимові чемпіонати України. Навіть друге або третє місце мене б не влаштувало, я завжди намагаюся максимально високо піднімати для себе планку. Тоді на чемпіонаті я показав свій більш-менш стабільний результат – 20,7 метра і став першим в особистому заліку. До речі, із 1995 року на усіх престижних змаганнях – чемпіонатах світу, Європи та Олімпійських ігор – я скрізь потрапляв до вісімки кращих. А це дуже стабільний показник. І іншого результату, як увійти до трійки призерів Пекінської олімпіади, для себе не бачу!
– Пройшло вже майже чотири роки після Вашого виграшу на Афінських іграх...
– А я дотепер ще пам'ятаю усі подробиці тієї перемоги – таке не забувається! В Афінах я суперничав із найсильнішим американським легкоатлетом Адамом Нельсоном, який з першої спроби штовхнув ядро на 21,16 метра. Я показав результат 21,15 метра. Після цього Нельсон почав нервувати, у наступних спробах він зробив кілька заступів й не зміг поліпшити результат. А у вирішальній, останній, спробі я зумів на 1 сантиметр далі кинути ядро й зрівнявся із Нельсоном. Але, згідно з правилами, я випередив американця за другим особистим результатом й так став олімпійським чемпіоном. У ту мить, коли вирішувалася доля золотої медалі, мені, напевно, самі боги Олімпу допомагали. А коли зрозумів, що переміг, ледве не заплакав. Але коли до мене із обіймами кинувся мій тренер Євген Карсак, сльози самі потекли з очей.
Додам, що стати олімпійським чемпіоном я мріяв з того часу, як у дев'ять років вперше прийшов до спортивної зали. Спорт – моя улюблена робота. Приходиш на тренування й одержуєш задоволення. А якщо ще це приносить такі успіхи... Олімпійська медаль – для мене найдорожча нагорода, а якщо таких медалей буде ще більше, то це означає, що я і мій тренер працюємо недаремно.
– Юрію, а взагалі важко бути спортивною зіркою?
– Я ніколи до себе подібний термін не застосовував і таким себе не відчував. А ні, коли чемпіоном світу став, а ні, коли Олімпіаду виграв. Хлопчики, дівчатка на нашому стадіоні "Динамо" усе намагаються мене Юрієм Григоровичем називати. Але я їм це забороняю. Якщо десь спілкуюся офіційно, то це справа інакша, а на тренуваннях я для усіх був і залишаюся просто Юрою. Я взагалі за вдачею людина не марнославна, зоряна хвороба – це не для мене.
– Скажіть, а який на сьогодні стан справ із умовами підготовки спортсменів найвищого рівня майстерності?
– За останні кілька років стало набагато краще. Так, до Ігор у Пекіні я почав готуватися вже у 2004 році – одразу після Олімпіади у Греції. А ось років 10 тому взагалі не було жодних медико-відновних зборів. Сьогодні ж Національний олімпійський комітет на чолі із Сергієм Бубкою практично у будь-який час дає можливість займатися на тренувальній базі у Конча-Заспі під Києвом. Там створено просто чудові умови для занять, тому особисто я ні на що не скаржуся.
– А як сьогодні в Європі ставляться до України, що взагалі про нас відомо?
– Гадаю, що нашу країну вже досить добре знають в усьому світі. Насамперед, завдяки саме спортсменам – таким як брати Клички, Андрій Шевченко та багатьом іншим. І ставляться тепло, по-дружньому. А ось американців у Європі не люблять. Занадто зарозуміло вони поводяться.
– Останнім часом багато міжнародних турнірів не обходяться без допінг-скандалу. Що ж відбувається зі спортсменами? Невже ніяк не можна обійтися без препаратів?
– Про провину лише спортсменів не можна говорити однозначно. Адже пильний контроль насамперед застосовується саме до спортсменів із України, Росії та інших країн Східної Європи, але це несправедливо. А усе тому, що допінг-контроль – це гарна можливість керувати медалями. Випив таблетку аспірину – і все. Препарат розріджує кров, отже – стимулятор. І доводити зворотнє даремно. І в мене були змагання, коли за два дні мене тричі перевіряли, усе ніяк не могли впіймати. А інших взагалі не перевіряли! По суті, це вже не контроль, а допінг-шантаж. Причому його організатори вже самі розуміють, що дійшли до абсурду.
– В одному з інтерв'ю Ви говорили про те, що колись змагалися разом із відомим російським боксером Миколою Валуєвим... у метанні диска.
– Справді, таке було. Ми із Валуєвим змагалися, коли нам було років по 16. Пам'ятаю, що вперше із ним познайомився на зборах, під час яких проходив відбір до юнацької збірної СРСР. За тих часів Валуєв, треба думати, про бокс не помишляв. Але своїми габаритами вже виділявся і був вищий за будь-якого дискобола на голову. Ми навіть дивувалися: як же він у круг вміщається. Ось тільки на результатах особисті розміри Миколи ніяк не позначалися.
– До речі, а Ви колись боксерські рукавички надівали?
– Жодного разу. І навіть не хочу. А навіщо? Якщо влучу комусь у щелепу або розіб'ю носа, яка від цього користь? Взагалі з раннього дитинства я ніколи не рвався розмахувати кулаками. Будь-який конфлікт можна вирішити мирним шляхом. Але, напевно, будь-яку людину можна вивести з рівноваги. Адже і я можу "вибухнути" на тренуванні, коли щось не виходить, злюся на ядро. Буває, тримаю його в руках і думаю: "От би розчавити тебе зараз". Якось навіть ногою спересердя по снаряду вдарив. А він же сім кілограмів важить. Два тижні потім палець болів. Загалом, винен був сам, краще такого не повторювати.
– Юрію, які Ваші найближчі плани?
– Місяця півтора буду тренуватися за індивідуальною програмою, а 1 травня разом із іншими членами олімпійської збірної прибуду на базу в Конча-Заспі. У цей день розпочнеться остаточний етап підготовки до Пекінської олімпіади, яка відкриється 15 серпня. Але до Олімпіади я ще перевірю власні сили на одному із легкоатлетичних турнірів серії гран-прі, який пройде у середині травня в Катарі. Загалом, збори та змагання будуть постійно аж до початку серпня, а потім у складі збірної вирушу до Пекіна.
