2 вересня митрополитові Одеському і Ізмаїльському Агафангелу виповнилося 70 років. Напередодні цієї знаменної дати наш кореспондент зустрівся з ювіляром.
– Ваше Високопреосвященство, напередодні ювілею Ви у своїй пам'яті, напевно, повертаєтеся до джерел. Що пригадується Вам з дитинства?
– Народився я на Задонщині, у с. Бурдино Тербунського району Воронезької області. Історичне минуле цього краю вкрите невмирущою славою.
Замолоду я часто відвідував святині свого краю, перекази про які благоговійно зберігалися в нашій родині. За традицією таке паломництво відбувалося пішки. Велич рідного краю стала для мене основою морального і духовного розвитку.
Ріс я в простій селянській родині, яка мала глибоку релігійну налаштованість, міцні православні корені. Батько мій, Михайло Петрович Саввін, 1903 року народження, служив у солдатах. Мама, Марфа Федорівна, була невтомною трудівницею. Жили батьки в любові й злагоді. Було у них 7 дітей, але двоє померли в дитинстві від голоду. У 1929 р. нашу родину було розкуркулено. Лише тверда віра, працьовитість і сила духу дозволила родині пережити цей тяжкий час і якось прогодуватися.
Ще більші злигодні пережила наша родина у роки Великої Вітчизняної війни. У 1941 р., під час висадки Керченського десанту, загинув мій батько. Я завжди молюся про нього, пишаюся його ратним подвигом заради Вітчизни. Кров батька, пролита за Україну, міцно пов'язала мене із цією прекрасною, величною, багатостраждальною землею. Україну я вважаю своєю другою Батьківщиною.
Мама стала для нас єдиною опорою. Вона ледве не загинула під час бомбування, рятуючи нас в окопах – її поранило осколком бомби. На міні підірвався мій 12-річний брат Микола. У 1942 р. нашу родину було евакуйовано до Новосибірської області. Жили ми дуже бідно, харчувалися лободою.
Коли повернулися з евакуації, застали вдома цілковите руйнування. Довелося багатодітній солдатській вдові відновлювати все з нуля. Я рано почав трудитися – підлітком уже керував бригадою на фермі. Навчатися довелося у пристосованій під школу хаті.
– Що спонукало Вас стати на шлях служіння Богові?
– У післявоєнні роки мама взяла на себе подвиг – відродила в нашому селі Свято-Вознесенський храм і стала його першим ктитором. Я любив храмове богослужіння, запалював свічі й лампадки, прислужував у вівтарі. Храм став для мене неоціненною духовною школою.
Великий духовний вплив на мене зробили священнослужителі нашого храму: отець Антоній, батюшка Павло Орлов, батюшка Олександр Воскресенський. Для мене вони були не тільки наставниками, але й зразком християнського життя. В душі у мене вони зародили бажання бути священиком, служити Богові в Його Святій Церкві.
– Згадайте, будь ласка, своїх вчителів – у Київській і Одеській духовних семінаріях, у Московській духовній академії.
– Педагогічний колектив КДС складався з видатних церковних педагогів і богословів, багато з яких мали ще дореволюційний стаж. Це протоієреї о. Сергій Афонський, о. Георгій Єдлинський, о. Олексій Глаголєв, о. Володимир Ганецький та ін.
У 1960 р. КДС була закрита, і я продовжував навчання в Одеській духовній семінарії.
Наші викладачі були глибоко віруючими, інтелігентними педагогами з великим пастирським досвідом і духовною культурою. Це інспектор ОДС М.Н. Монахов, протоієреї Іаков Брюховецький, Димитрий Дуцик, Микола Дєснов, Борис Шумськой, викладачі Н. Полторацький, А. Семенець, Н. Вірановський, П. Єрьомін, І. Сорокін, В. Радугін, М. Платонов, І. Тихановський та ін. Для нас, вихованців, вони були зразком справжньої церковності і доброї моральності.
У 1962 р. я закінчив ОДС і вступив до Московської духовної академії. Професорами і викладачами були люди, які пройшли дореволюційну академічну школу, представники дореволюційних духовних академій. Вони були яскравими, талановитими особистостями, подвижниками навчальної справи, людьми глибокої духовності, чудової богословської ерудиції.
– Під час навчання Ви стали ченцем. Як Ви прийшли до такого нелегкого вибору життєвого шляху?
– Ще навчаючись у Київській духовній семінарії, я часто відвідував Лавру, молився в Ближніх і Дальніх печерах біля мощів догідників Божих. Тут, біля колиски вітчизняного чернецтва, у мені зародилася думка присвятити себе Богові і послужити Йому в чернечому званні. Зміцнювало це бажання і часте спілкування із ченцями обителі – Лавра славилася своїми подвижниками і досвідченими духівниками.
2 квітня 1965 р., на 4-му тижні Великого посту у Свято-Троїцькому соборі лаври, біля раки святих мощів преподобного Сергія відбувся мій чернечий постриг.
– Вам довелось бути ректором Одеської семінарії і потім архієреєм у важкі часи, коли влада придушувала Церкву.
– Так, часи, у які мені довелось викладати і ректорствувати в ОДС, були нелегкими. «Хрущовська відлига» стала для Церкви лютими заморозками. Все церковне життя перебувало під неослабним репресивним тиском державного апарату. Але я щасливий, що Господь сподобив мене виховувати в цей період майбутніх пастирів Церкви. Всі вони стали гідними священнослужителями, а деякі й архієреями. За 9 років ректорства вдалося зробити чимало – і в матеріальному, і в духовному плані, і за це я вдячний Богу. Було побудовано новий семінарський корпус, створено церковно-археологічний музей. Одеська семінарія стала одним з активних центрів міжнародного науково-релігійного спілкування.
Активна участь у громадському житті дозволила налагодити тісний контакт із інтелігенцією, діячами науки, державними і громадськими структурами. Я був членом Президії і правління Української Ради миру і Українського фонду культури, товариства «Україна», українського Товариства охорони пам'яток історії та культури.
– Останнім часом на долю Української Православної церкви випало чимало випробувань. Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію?
У сьогоднішній смутний час, коли темними хмарами людиноненависної політики затягнуто благодатне сонце церковного життя на Україні, коли знову робляться спроби послабити Церкву через створення штучної автокефалії, через побудову «церкви» без Церкви, через наклепницькі статті в пресі, у просторі інтернету, через заклики до заперечення вікових традицій, владні особи знову не дають нам спокою зі статусом Української Православної Церкви Московського Патріархату в православному світі.
У православного народу України здивування і справедливий протест викликає грубе втручання у внутрішні справи Церкви деяких відомих державних діячів, які порушують Конституцію країни і прагнуть, всупереч волі народу, «об'єднати» Українську Православну Церкву з розкольниками-філаретовцями та іншими, а насправді – розчинити Православ'я у псевдоцерковних організаціях, узаконити беззаконня. З Української Православної Церкви намагаються зробити кишенькову, політичну Церкву, яка буде підтримувати антиросійську істерію, що нагнітається на Україні певними силами.
З огляду на тривожний хід розвитку подій, нам варто як ніколи тісно об'єднатися і дати відсіч ворогам Церкви зберігаючи богозаповіданну єдність Російської Православної Церкви на всій її канонічній території.
– Якщо можна, скажіть, будь ласка, кілька слів про Вашу депутатську діяльність.
Безумовно, пріоритетом моєї депутатської діяльності став захист інтересів українського Православ'я.
У Верховній Раді ХII скликання, у якій тон задавала агресивна група депутатів-націоналістів, провадити політику, яка б відповідала інтересам Православ'я, було нелегко. Я неодноразово піддавався обструкції екстремістів. Депутатство було важким хрестом. Однак я із твердим сподіванням на Господа виконував це відповідальне послушництво, будучи, по суті, повпредом Української Православної Церкви в парламенті.
Нині я є депутатом Одеської обласної ради і так само, як у Верховній раді, докладаю всіх зусиль до відродження духовності в нашому Причорноморському регіоні, відновлення зруйнованих святинь, повернення Церкві відібраного в неї майна. І в цій шляхетній справі я завжди відчуваю підтримку голови Одеської обласної ради М.Л. Скорика і більшості своїх колег по депутатському корпусу.
– Шістнадцять років Ви – митрополит Одеський та Ізмаїльський. Що Ви вважаєте головним своїм досягненням за ці роки?
Своїм святим обов’язком я вважав, насамперед, відродження наступності й традицій, якими так славилася благословенна одеська земля, відродження її справжнього духовного вигляду. Це відновлення традиції хресного ходу на честь заснування Одеси, впровадженої у 1849 р. святителем Інокентієм (Борисовим), відродження зруйнованих святинь: Свято-Олексіївського храму в центрі Молдаванки, спорудженого у 1888 р. архітектором А.Д. Тодоровим, Скорбященської церкви при очному госпіталі – колишньої Стурдзівськой богадільні Жалісливих сестер, спорудженої в 1859 р. за проектом архітектора Ф. Моранді; Олександро-Невського храму при Одеському військовому госпіталі, закладання якого відбулася у 1897 м., і багатьох інших. Кожна з цих церков була живою віхою в історії Одеси, охоронницею її духовних традицій.
Але не тільки старі, дореволюційні храми довелося відкривати. Не менш важливим завданням є спорудження нових церков. У 1993 р. відбулося закладання Святого-Миколаївського храму на 17-му причалі морського вокзалу. Колись тут стояв Свято-Миколаївський портовий храм. Будівництво нової церкви в порту стало актом покаяння, свідченням оздоровлення суспільства. Освячення храму в 1994 р. стало урочистістю всеміського масштабу.
Найважливішою справою вважаю відродження чернечого життя. У 1992 р. у місті діяв усього один монастир – Свято-Успенський чоловічий на Великому Фонтані. Тепер відновлено чернече діяння у Свято-Пантелеймонівському і Свято-Ільїнському монастирях, споруджених наприкінці XIX в. афонськими ченцями.
До нинішнього часу в єпархії діє 11 монастирів: чоловічі – Свято-Успенський, Свято-Пантелеймонівський, Свято-Ільїнський, Свято-Іверський в Одесі, Свято-Костянтино-Єленінський і Свято-Нікольський в Ізмаїлі, Свято-Покровський у Балті, жіночі – Свято-Архангело-Михайлівський в Одесі, Спасо-Преображенський у с. Борисівці Татарбунарського району і Різдво-Богородичний у с. Олександрівці Болградського району, Свято-Воскресенський у м. Теплодарі.
Важливою подією для українського Православ'я стало прославляння подвижників благочестя м. Одеси – уперше за всі роки її існування. На небокраї церковному нині благодатно сіяють імена преподобних Кукши Одеського, Гаврила Афонського, святителя Інокентія Херсонського, праведного Іони Одеського, священномученика Анатолія Одеського. А з 2006 року – усього Собору Одеських святих.
Навряд чи в Одесі хтось міг припустити, що на зорі нової ери – III тисячоріччя від Різдва Христового, – знову буде відтворено знаменитий Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор – слава і гордість України, велика святиня Православ'я.
– Ви спілкувалися з багатьма людьми. Хто справив на Вас сильне враження?
– Я дружив з О. Гончаром, В. Забаштанським, І. Гайдаєнком, іншими видатними людьми, кожен з яких залишив помітний слід у духовному житті України. Теплі дружні відносини я підтримую з Борисом Іллічем Олійником, космонавтом Г. Гречком, народною артисткою України А. Фоменком, академіком Г. Полівановою та іншими творчими людьми, чия діяльність склала славну сторінку в історії України.
– Чому Ви присвячуєте своє дозвілля? Які книги зараз на Вашому столі?
– Вільного часу в мене, практично, немає. Майже щоденні богослужіння, велика громадська і господарська діяльність, зустрічі з людьми займають по 14 – 16 годин на добу. Коли випадає вільна хвилина, гуляю по саду Патріаршої резиденції, розташованої на території Свято-Успенського Одеського чоловічого монастиря, що на 16-й станції Великого Фонтану. Споглядаючи прекрасні квіти, вдихаючи свіже морське повітря, мимоволі посилаєш подяку Богу за цю чудову красу, якою Він так щедро прикрасив землю.
Що стосується книг, то першою з них назву Святе Євангеліє. Щодня я читаю цю головну книгу кожного православного християнина. Приділяю увагу творам святих отців, класичній художній літературі.
– Значний період Вашого життя і діяльності пов'язаний з Одесою. Навіть день Вашого народження збігається з Днем міста. Чим дорога Вам «Південна Пальміра»?
– Одеса для мене – благословенне, славне місто, один із центрів українського Православ'я, що прославився безліччю святинь, звеличене діяннями знаменитих, архіпастирів, святих догідників Божих, подвижників благочестя. Це місто «біля Чорного моря» стало для мене воістину рідним. Сподіваюся, по милості Божій, примножити свої зусилля щодо відродження православних засад на Одещині, у цьому великому регіоні України, зробити все, щоб Одеський край став твердинею Православ'я.
