Останнім часом все гучніше і наполегливіше звучить тривога за долю українського села. Про це наші читачі пишуть у своїх листах, телефонують, розповідають під час зустрічей з журналістами. Свої тривожні нотатки на цю злободенну тему надіслав до «Одеських вістей» і голова Комінтернівської районної ради Д.І. Макосій. Нехай багато що в них – плід емоцій, але це і тривалі роздуми, і щире занепокоєння за долю села, його мешканців, за долю всієї України.
Бажання висловитися щодо цієї злободенної теми у мене виникло давно. Але все думалося, що негативна ситуація, що склалася, – явище тимчасове і з роками зникне. І наші села знову заживуть повнокровним життям. От тільки б один добрий урожай і тоді...
У цьому році, як кажуть, гріх скаржитися. Зібрано небувалу кількість зерна, щедро вродили й інші культури. А змін на краще поки що не видно. Люди ще більш занепокоєні долею одержаного врожаю, який дався дуже важко.
І справа не лише у дуже складних умовах збирання, коли заважали і часті дощі, і сильні вітри. Доводилося віддавати, як кажуть, останнє, щоб отримати кошти на купівлю пально-мастильних матеріалів, тих же добрив і гербіцидів. Комбайни вже не згадуватиму. Їх просто мало хто може купити. Доводилося брати в оренду на нових кабальних умовах, ще з вимогою розплачуватися "живими" грішми та з видачею авансу.
І от, коли всі труднощі залишилися позаду, з'ясувалося, що ціни на зерно на внутрішньому ринку складаються такі, що навіть можуть не окупитися зазнані величезні витрати. Отож, люди у поті чола трудилися собі на збиток?
Втім, таку ситуацію можна було передбачити. Вона – лише ще одна ілюстрація негативного ставлення керівництва країни до аграрного виробництва, до долі села, його багатостраждальних жителів.
І чи не та цінова політика змусила селян відмовитися від тваринництва, пустити під ніж продуктивне поголів'я? Зникли і знамениті комінтернівські птахофабрики, а замість їхньої натуральної продукції на прилавках з'явилися горезвісні "ніжки Буша".
З чого ж все це почалося? Гадаю, що з активного впровадження непродуманої до кінця аграрної реформи. В результаті були не тільки ліквідовані колгоспи і радгоспи, але зникли буквально з лиця землі тваринницькі комплекси, ферми, тракторні бригади, польові стани, автопарки, цілі системи зрошення і т.д. Справді, ламати – не будувати. Але ламати потрібно заради чогось? Не маємо ми відповіді на це запитання і досі.
А розмови про "вкрай необхідну" реформу затихли, і успішність її проведення почала вимірюватися кількістю одержаних державних актів на землю. Ну й що з того, що у Комінтернівському районі з цього показника вийшли на провідні позиції в області? Стало від цього легше жити селянам? Зовсім ні. Одержавши свій пай і не маючи жодних ніяких засобів для обробітку землі, люди почали занедбувати свої ділянки (по області не обробляються, як я довідався, десятки тисяч гектарів) або таємно продавати їх багатіям-олігархам, що налетіли з-за кордону. Мораторій, який ще не втратив юридичної сили на торгівлю орною землею, мало кого зупиняє. Ті ж нові господарі величезних земельних наділів добре знають, що "їхні люди" у Верховній Раді бурхливо лобіюватимуть це питання і доможуться його ухваленню, і цим остаточно розорять село і пустять з торбами його мешканців.
А тим часом в села прийшла ще одна велика біда. Вірніше, вона була породжена все тими ж сучасними "ринковими" умовами господарювання на землі. Із зникненням тваринницьких ферм поля перестали одержувати органічні добрива. Почалися небачені втрати гумусу в орному шарі. Але ж на його відновлення потрібно багато десятків, а то і сотня років.
Але наші поля далі "начиняють" мінеральними добривами, вимагаючи за них високі ціни. І ця політика підтримується аграрною наукою, Міністерством аграрної політики. Це вони, щоб підсолодити пігулку, випрошують в уряду дотацію на покриття частини витрат за туки, щоб не скривдити монополістів від хімії, які щороку підвищують ціни на свою продукцію, одержуючи на це благословення того ж таки Міністерства. Але ж за такої ситуації наші поля можуть втратити (і вже частково втратили) свою природну родючість.
Те, що не вдалося знищити нерозумною політикою використання мінеральних добрив (на шкоду органічним і використанню сидератів), може згубити ігнорування відпрацьованої за багато років системи сівозмін. Її сьогодні практично немає ні у великих, ні, тим більше, у дрібних господарствах. Все диктується сьогохвилинною вигодою. І сьогодні на полях області, і Комінтернівського району зокрема, все більше розширюються масиви посівів соняшнику і ріпаку.
І якщо у згубних наслідках захоплення соняшником аграрії встигли переконатися за багато років, то до ріпаку далі ставляться як до якоїсь панацеї. Мовляв, і добрі гроші можна заробити, і допомагає боротися з бур'янами. І мало хто прислухається до тривожних попереджень хоча б того ж селекційно-генетичного інституту про те, що ріпак висушує землю, руйнує структуру ґрунту.
Але ж за такої ситуації потрібні не лише докази вчених, попередження фахівців, потрібна державна політика, спрямована на збереження і примноження родючості землі. А її немає. Є лише слабкі погрози позбавити дотації ті господарства, які не дотримуються вимог сівозміни. Тобто, можуть позбавити і тієї мізерної доплати, що видається під посів зернових культур.
А потрібно закріпити законодавчо гостру потребу захищати і зміцнювати родючість наших багатостраждальних чорноземів. Заохочувати і підтримувати фінансовими коштами тих, хто справді вболіває за землю і турбується про її майбутнє.
І ще на одне питання хотілося звернути увагу. Це на слабкий розвиток інфраструктури в селах, насамперед тих же підприємств, що переробляють місцеву сировину, заготівельних пунктів з приймання продуктів тваринництва. Їх поки що немає навіть у мізерній кількості. Жалюгідна і доля соціальних об'єктів на селі. Тих же ФАПів, Будинків культури, бібліотек і навіть шкіл. Передавши їх на піклування місцевих бюджетів, держава відійшла від відповідальності за їхнє утримання. А бюджетів сільських рад не вистачає навіть на оплату праці. У результаті, село втрачає свою головну опору – молодь. Вона виїздить не лише у пошуках заробітків (це головна причина), але і тому, що не знаходить задоволення своїх духовних запитів.
Процес цей все більше набирає сили. І його не помітити може хіба що сліпий або той, кому доля села взагалі байдужа. Тому мовчати про це далі неможливо. Ми, депутати місцевих рад, вживаємо всіх заходів для того, щоб допомогти селу, його мешканцям, особливо соціально малозахищеним верствам населення. Але без конкретної, цілеспрямованої політики держави у даному питанні проблему не розв’язати.
