Одне з провідних питань, які розглядалися на недавній сесії Балтської райради (голова – Василь Степчук), торкалося дуже важливої для всіх нас соціальної та морально-етичної проблеми – соціального захисту ветеранів війни та праці і малозабезпечених громадян. Доповідачем з нього виступила начальник управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації Людмила Михайлівна Левченко.
Сьогодні ми публікуємо нотатки з цієї сесії нашого спеціального кореспондента, стурбованого низкою проблем, які виникають при соціальному забезпеченні ветеранів.
Великий гріх на душу взяв би той депутат райради, який би стверджував, що органи соціальних служб райдержадміністрації (голова – Михайло Усатенко) залишили поза увагою ветеранів війни та праці, інвалідів та малозабезпечені і багатодітні родини. Причому в цій справі працівники сфери давно навчилися поєднувати акції, приурочені до певних дат, з повсякденною системною турботою про людей, яким про себе потурбуватися вже дуже важко.
На вересень у районі значилося понад 3960 ветеранів війни, понад 7220 дітей війни та понад 2660 ветеранів праці. Тож, якщо говорити про традиційні акції, то до цьогорічного Дня перемоги 225 інвалідам війни першої групи було надано по п’ятсот гривень разової грошової допомоги. Не забуті були й інваліди інших груп, учасники бойових дій, члени сімей загиблих ветеранів війни… Життя давно переконало, що для ветеранів часто важливі не стільки самі гроші, хоча це суттєва допомога в придбанні ліків та всього іншого, скільки увага. Тож в усіх сільрадах було проведено мітинги і зустрічі з ветеранами, організовано святкові столи та вручено продуктові набори, а, крім державної грошової допомоги, значній частині ветеранів вручено разову допомогу за рахунок сільрад, фермерів, підприємств та організацій різних форм власності.
Завдяки договорам, укладеним з фірмами «Інтертелеком» та « Укртелеком», в оселях ветеранів було встановлено 269 телефонів. А загалом, до кінця року в районі на телефонізацію помешкань ветеранів планується використати 250 тисяч гривень. Ще понад 1600 тисяч піде на оплату комунальних послуг цим пільговикам. Дванадцять ветеранів війни змогли поправити своє здоров’я, завдяки безплатним санаторно-курортним путівкам, а понад 90 інвалідів війни, які впродовж останніх двох років такими путівками забезпечені не були, мали змогу отримати належну грошову компенсацію. На 27 тисяч більше, ніж минулого року, буде витрачено грошей на відшкодування авто- і залізничним перевізникам.
Я міг би ще довго оперувати подібними цифрами, але хочеться кілька слів сказати і про ті проблеми, які виявляються очевидними при діяльності соціальних служб, і є притаманними для всієї України. Скажімо, серед ветеранів праці є чимало відомих на весь край людей, які відділи колгоспному ланові все своє здоров’я. Але, згідно з законом, Головне управління праці та соціальної політики жодному з ветеранів праці виділити путівку не може, оскільки її можна придбати лише за рахунок місцевого бюджету. А мізерні можливості місцевого бюджету тих-таки сільрад та райрад нам відомі. Як відомі й божевільні ціни на путівки.
Ціла полеміка виникла в сесійному залі, до якого були запрошені всі сільські голови з приводу такої сумної, але житейської справи, як поховання ветеранів. Згідно з Законом України «Про поховання та похоронну справу», при похованні осіб, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, а також інвалідів війни й учасників бойових дій, управління праці та соціального захисту має компенсувати витрати в частині організації поховання і ритуального обслуговування. Зауважу, що, як на наш час, це чималі гроші. Здавалося б, у чому проблема: закон існує, соціальні служби компенсовувати витрати родичам та близьким померлих готові. То що ж так збурило сільських голів?
А виявилося, що писали цей закон наші депутати, сидячи в Києві, з його добре налагодженими ритуальними послугами, а ветеранів доводиться ховати в негоду, за цілковитого бездоріжжя, по віддалених глухих селах і хуторах, куди нога «похоронного ритуальника» ніколи не ступала. Причому в багатьох випадках у померлих нема навіть родичів, то ховають «у складчину» сусіди, чужі люди, подеколи місцеві фермери, які самі ледь-ледь виживають. Ніколи не забуду, як фермер з Любашівського району Віктор Мазуренко з гіркотою скаржився мені: «Перевіряльники задушили, не дають нормально працювати. За кожну копійку допитують, де взяв та на що витратив. Але ще ніхто не поцікавився, а чому я, фермер, що тільки стає на ноги, повинен ховати за власний кошт мало не всіх померлих односельців? За односельців збіднілих моїх боляче, але чому дбати про яму, труну, хрест, транспорт і все інше для цих померлих повинен я, а не держава?!»
Хтось може заперечити: але ж варто, скажімо, родичам чи сусідам подати в соціальну службу платіжні документи, звіт про витрати на похорон, завірений сільрадою… Стоп, усе це вже фантазії! А Закон стверджує, що компенсацію за похорон соціальна служба може виплатити тільки тоді, коли похороном займається відповідна юридична особа. А тепер цитую фрагмент доповіді на сесії райради: «В 2008 р. укладено договір з КП «Балтакомунсервіс». Є гарантійний лист про те,що підприємство має можливість надавати ритуальні послуги в м. Балті та ближніх селах. Але це підприємство й досі працює за тарифами 2007 року і не забезпечує стовідсоткового надання послуг».
Про «ближні села» зрозуміло, але ж Балтський район вбирає в себе й колишній Піщанський, і там, що не село – то два-три десятки кілометрів бездоріжжя від райцентру. Тож на якого «ритуальника» їх жителям чекати? І потім, як може існувати підприємство, якому держава компенсує послуги за тарифами початку 2007 року, якщо ціни на все зросли в два-три рази? Або такий факт: у законі йдеться про ветеранів війни та людей з особливими заслугами. А хто дбатиме про поховання людей без особливих заслуг?!
Хтось із наших державників може зауважити мені: та ж для цього існує сільрада! Не смішіть, бо не той випадок. Бюджету більшості наших сільрад вистачає на віники для прибиральниці і прапори на будівлі. І потім, є в сільраді хоч одна посада рядового виконавця? Хто конкретно повинен займатися організацією похорон у селі, де вже давно ні яму вирити нікому і нічим, ні труну та хреста змайструвати нікому й ні з чого?
Наші державники, аж до Президента включно, чомусь забули, що сільради – це витвір радянської доби, який задумувався під те, що за сільрадою стоятимуть колгоспи і радгоспи – з їх людським, технічним та фінансовим потенціалом і партійним контролем. А що стоїть за сучасною сільрадою?! Отож бо! Ось і виходить, що по суті державі байдуже, хто і за які кошти ховає наших ветеранів по далеких селах і хуторах. І то ще, Богу дякувати, що селяни наші, хоча й дуже збідніли, але душами не зачерствіли: останніми копійки «складаються», а земляка хоронять.
Люди, вік яких сягнув ста років, – категорія особлива, до якої з особливою повагою ставляться в усьому цивілізованому світі. На Балтщині таких всього шестеро, і всім їм державою встановлено довічну стипендію в розмірі аж… ста гривень на місяць! Мені зрозуміла «мудрість» наших нардепів: столітній? На тобі від щедрот державних сто гривень! Але чи усвідомлюють наші невчасно і неправедно розбагатілі нардепи, що ста гривень сьогодні не вистачає навіть на одну упаковку ліків (з розрахунку – на тиждень). Чи усвідомлює хтось із «владників», що кидати столітньому українцеві стогривневу купюру – це образа його гідності, образа гідності всього народу, самої держави?! Хіба що, може, хтось із них вважає, що ці селяни, вчорашні колгоспники, мають занадто великі пенсії?! То не дай Боже котромусь із сьогоденних чиновників прожити колись на подібну пенсію хоча б місяць.
Увесь процес вшанування ветеранів – і тих, що з нами, і тих, що вже відійшли у вічність, це священний ритуал. І, за заповідями предків наших, ритуал цей повинен бути священним, а отже, людяним.
