В Одеській області офіційно нараховується 582 звалища, з них санкціоновано тільки 356. Але насправді позаштатних звалищ більше, і порахувати їх неможливо. Вони стихійно виникають у найнесподіваніших й найневідповідніших для цього місцях. Порятунком було б тільки піднесення цієї проблеми до рангу державної, оскільки від її розв’язання залежить екологічна безпека країни.
В арсеналі українського права є база для регулювання питань щодо захисту навколишнього середовища. Причому і санітарне, і природоохоронне законодавство досить суворе. Але спільну система боротьби з нагромадженнями сміття так і не довели до того рівня, коли ці суворі параграфи починають виконуватися.
Поки що Державна екологічна інспекція в Одеській області стоїть перед проблемою впливу на порушників. Вплив цей, на думку заступника начальника Олега Вахрушева, за існуючих сьогодні заходів покарання – дуже неефективний. Так, відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення керівник району, де несанкціоновано виникло звалище, штрафується у розмірі всього лише 136 гривень. Втім, і збільшення цієї суми не стало б панацеєю від засмічення території. Адже сільський голова або голова райдержадміністрації штрафуються винятково за порушення, допущене ними. Але з кого вимагати компенсацію збитку за те, що сталося забруднення навколишніх земель, повітря? Як говорить О. Вахрушев, є методика розрахунку, за якою у таких випадках визначається міра забруднення природного середовища. Проте кому виставляти штраф? Якщо тому, хто винен, то претензії можна висувати всій громаді, оскільки в імпровізації звалища брало участь буквально все місцеве населення.
Слабко реалізується і програма паспортизації звалищ з метою їхнього перетворення у сміттєзбиральні полігони. Такі передбачають створення комплексних споруд, де сміття може не тільки нагромаджуватися і зберігатися, але і перероблятися на заводах, розташованих тут же. Але найчастіше звалища – це просто шмат землі, нерідко відрізаний від родючих сільськогосподарських угідь, який навіть не завжди буває огороджений. Ця ділянка далеко не завжди охороняється. Тверді побутові відходи (ТПВ) скидаються сюди стихійно. Площа, що зайнята сміттям, поступово розширюється, виростає у висоту. У якусь мить ця гігантська смердюча клітка впритул підступає до межі допустимої санітарної зони. І тоді? ...Підшукується нове місце!
Наприклад, недовго чекати, коли переповниться і "вийде з берегів" звалище біля Дальника, на яке їздять спорожняти свої сміттєзбиральні баки спецмашини, що обслуговують одеські "альтфатери".
Викликає побоювання і те, що у ТПВ дуже складний морфологічний склад. Зокрема, серед викинутих предметів зустрічаються і такі, які містять шкідливі речовини. Наприклад, вони є у відходах дрібних підприємств, залишках паливно-мастильної переробки. Це також можуть бути гума, полімери, ртутні лампи, акумулятори, батарейки. Вся ця різнорідна маса, до 15% якої становлять харчові відходи, зопріває при своєму природному розкладанні. Під спудом новозавезених відходів поступово підвищується температура розкладання, і при досягненні певного рівня стає можливе самозаймання.
Які отруйні випаровування при цьому будуть виділені і рознесені вітром, припустити неможливо. Зате практика показує, що ліквідація такої пожежі так само важка, як гасіння тліючих торфовищ. Пожежникам доводиться розгрібати всю гору відходів до осередку загорання, а потім вивозити палаючі матеріали на відкрите місце і там гасити. Ціна і ризик цього заходу досить високі.
Власне, ця сама проблема не знімається і при створенні сміттєспалюючих заводів, проекти яких то пропонуються, то відкидаються, але при цьому заводи не будуються навіть у вигляді експерименту. Проте, щоб уникнути шкідливих викидів в атмосферу, насамперед, за технологією знищення сміття потрібно встановити на звалищі лінію сортування ТПВ. А потім призначати спосіб і режим переробки для конкретно відібраного виду однорідних відходів.
І тут Держінспекція стикається з тим, що закони ухвалені без врахування їхнього фінансового забезпечення. Тобто, вони діють до звалища, а на самому звалищі закону немає. Будь-який метод знищення відходів досить дорогий. Не менш дорогим вбачається і подальше утримання цього підприємства. Тому невиправданим економічним ризиком є вкладення спорудження такого заводу бюджетних грошей, оскільки скарбниця не зможе оплачувати витрати на його експлуатацію. Скрізь у світі такі комплекси з утилізації сміття – приватні, у кращому разі муніципальні. Тому держава повинна потурбуватися про те, щоб робота такого заводу була економічно приваблива для інвестора.
Крім того, відповідно до Закону України "Про відходи" до розв’язання названих проблем, крім центральних, повинні також підключитися місцеві органи влади, управління ЖКГ, дирекції підприємств. Повинні бути міжобласні спільні проекти. Адже, якщо по кожен бік від межі, яка розділяє області, є по смітнику, то не потрібно будувати два заводи: досить одного – спільного. Але це все теорія. А поки що система поводження з твердими побутовими відходами не працює. Мабуть, про навколишнє середовище заведено думати в останню чергу. Доки вона сама про себе не нагадає.
