Чисті вулиці та дисципліна на дорогах, відсутність реклами на білбордах і ґрат на вікнах, дві державні мови і глибока повага до своєї культури!.. Ні, це не перспектива розвитку України у далекому майбутньому. Усе це звичайне сьогодення нашого північного сусіда – Білорусі.
Усього 30 хвилин стоянки на українському, а потім стільки ж на білоруському кордоні, з вікон швидкого поїзда Одеса – Санкт-Петербург можна спостерігати пейзаж одного з останніх оплотів диктатури в Європі. В око впав контраст у роботі прикордонників двох держав. Похмурі й не особливо привітні українці, стрімко біжучи по вагону, і уривчасто, як накази, озвучуючи вимоги пред'явити багаж, справляли враження крайньої державної важливості безцеремонного витрушування сумок переляканих пасажирів. Однак, усього через 30 хвилин до вагона увійшли охоронці білоруських кордонів. Не забуваючи вітатися і незмінно бажаючи мешканцям кожного купе щасливої дороги, прикордонники впоралися із завданням чи не удвічі швидше, аніж їхні колеги з другого боку кордону. Мабуть, хтось із високих транспортних чиновників добре засвоїв істину: враження про країну починає складатися саме з роботи прикордонників та митників.
Гадаю, що кожен мандрівник, незалежно від того, чи вирушає він у джунглі Амазонки, чи усього до сусіднього міста, розраховує відчути колорит того місця, до якого занесла доля. То ж, опинившись на залізничному вокзалі маленького містечка Калинковичі Гомельської області, я розраховував, насамперед, почути білоруську мову.
Кумедна, на мій погляд, суміш ро¬сійської та української звучала з вокзальних динаміків, повідомляючи, що "хуткий тягнік Одеса – Санкт-Петербуг відправляється с першого путі від другой платформи". Однак на цьому моє знайомство із ще однією мовою слов'янської групи завершилося.
У Білоруській конституції офіційно закріплено дві державні мови: російська та білоруська. При цьому те, чого так побоюються українські чиновники, не відбувається: одна мова не витісняє й не знищує другу. Рівноправність, дана Основним законом носіям і однієї й другої мови призвела до того, що білоруси знають і люблять обидві. Причому знання це зводиться не до брудного й ламаного суржику, властивому українській глибинці, у якому поки що ще можна розібрати, з яких аналогів склеєне нове слово, а до майже літературного володіння двома рівноправними мовами.
– Особисто я чудово володію білоруською, – рафінованою російською мовою розповідає Інна, продавець невеличкої сільської крамниці. – Для мене мова мого народу – це святе. І хоча у побуті ми переважно розмовляємо саме російською, до нашої народної мови ставимося як до святкового одягу: ретельно зберігаємойого, а користуємося у поодиноких урочистих випадках.
На підтвердження своїх слів Інна показує книжкові полиці, на яких не лише класична, але й сучасна література репрезентована двома мовами. За словами продавця, попит на книжки практично однаковий.
Перебуваючи в гостях, мимоволі починаєш порівнювати способи життя. Тому, як журналіста, мене цікавило усе: від цін на продукти харчування та асортименту товарів у магазинах, до культури спілкування чиновників із владної верхівки.
Що стосується цін на продовольство, то, усупереч думці, розповсюдженій у нас, вони мало відрізняються від тих, які красуються на аналогічних товарах і в нашій країні. Продукція легкої промисловості не вирізняється особливою розмаїтістю, однак переважна більшість товарів носить марку вітчизняного виробника.
Здивували магазини побутової техніки. Тут так само репрезентовані білоруські підприємства. Причому знову ж у більшості.
Поцікавившись у покупців, чи не викликає в них великої довіри техніка світових виробників, я одержав негативну відповідь.
Віктор і Ганна, вирішивши придбати новий холодильник, незважаючи на славетні "Іndezіt" та "LG", рішуче підходять до "Мінська".
– Справа зовсім не в ціні, – резонно зауважує глава сім’ї. – Просто "Мінськ" пропрацював у моїх батьків понад 20 років і жодного разу з ним не було ніяких проблем. То ж претензій до наших виробників ми не маємо, – міркує він.
Можливо через невисоку популярність, японські марки мало репрезентовані на прилавках магазинів Мінська та Гомеля. Справа у тому, що білоруси вже давно зробили свій вибір.
Як автолюбителя-початківця, мене дуже цікавила ситуація на автодорогах. За тиждень перебування в цій країні, неодноразово довелося дивуватися дисциплінованості білоруських водіїв. Грубі порушення правил, створення аварійних ситуацій, повсюдне хамство та неповага до учасників дорожнього руху залишилися в Україні.
Можливо, інший рівень культури або ж високі штрафи нарівні із суворою громадянською та кримінальною відповідальністю призвели до того, що і дорогі "мерседеси", й наворочені спортивні іномарки, й старенькі вітчизняні "жигулі" завбачливо гальмують, тільки-но вгледівши людину біля пішохідного переходу. Нікому з водіїв і на думку не спадає вистрибувати на зустрічну смугу, щоб швидше проїхати затор, а також ігнорувати заборонний сигнал світлофора, все ж таки розраховуючи проскочити перехрестя.
Окремо варто сказати про громадський транспорт. Таке явище, як маршрутне таксі, в Білорусі не втратило свого сенсу. Цей статус мають лише комфортабельні мікроавтобуси із винятково сидячими місцями. Звичайні рейсові експреси ходять за твердим розкладом, не змушуючи пасажирів чекати на зупинці понад 7-10 хвилин.
Вникаючи в усі перераховані вище тонкощі із відкритим від подиву ротом, я увесь час повторював подумки одне слово: дисципліна.
І справді, чи не завдяки твердій дисципліні на внутрішньому ринку саме продукція вітчизняного виробника користується найбільшим попитом? А найнижчий у Європі рівень злочинності, хіба не говорить про злагоджену та чітку роботу правоохоронних органів?
Якийсь час тому в інтерв'ю одному національному телеканалу заступник начальника управління міліції громадської безпеки білоруського МВС Михайло Бірюков заявив, що в Білорусі на свободі не залишилося жодного "злодія в законі".
Як стверджує чиновник, місцеві кримінальні авторитети залишили республіку ще десять років тому. Ті, хто залишився, були засуджені за різні злочини й відправлені до в'язниці.
Цікаво, що ще у 2001 році Президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив, що в нього у сейфі лежить список усіх місцевих кримінальних лідерів, і попередив, що "повідриває їм голови, якщо вони ворухнуться".
Особисто для мене показовим з цього приводу стали не зведення та статистичні дані правоохоронних органів, а банальна відсутність ґрат на вікнах перших поверхів багатоквартирних будинків.
– У нас не крадуть, – не без гордощів заявила пенсіонерка Любов Камиш, діловито відкриваючи парадні двері свого будинку спеціальним магнітним ключем. – Не пам'ятаю, щоб у нас в місті хтось витрачався на ґрати.
За її словами, саме за цей спокій вона й віддала свій голос Олександру Лукашенку на минулих президентських виборах.
Що цікаво, переважна більшість моїх співрозмовників у цій країні висловили підтримку Президентові. Відзначаючи відсутність гідних конкурентів "бацке", білоруси все ж таки ремствують на сер¬йозні авторитарні замашки свого лідера. Так, обов'язковим для працівників державних підприємств є участь у мітингах та суботниках.
Так, за словами головного бухгалтера Мозирського районного виробничого об'єднання Тетяни Канашкіної, у трудовому договорі про це немає жодного слова. Однак у випадку, якщо працівник проігнорує загальні збори, його прізвище може випадково випасти зі списку на нарахування премії. То ж брати участь у подібних заходах – це наш почесний обов'язок, – іронізує Канашкіна.
Не задоволена політикою Президента й молодь. За відсутності складнощів із пошуком роботи після закінчення вищих навчальних закладів, молоді люди стикаються із неможливістю кар'єрного та професійного зростання скрізь, крім великих обласних центрів і, звичайно ж, столиці. Та, проте, тут доступна й справді безкоштовна освіта, якісне медичне обслуговування, низький рівень злочинності та бурхливий розвиток вітчизняного виробника. Це істотно відрізняє Білорусь від сусідньої України. А навіщо, власне, їх протиставляти? Чи не є одне наслідком другого? І чи не розгнуздана українська демократія провела між нашими країнами червону лінію, що з роками трансформувалася у культурну, політичну та соціальну роз'єднаність? Питання, на жаль, риторичне.
P.S. За час перебування в Білорусі мені неодноразово довелося переїжджати автомобілем з міста до міста. З інтересом вдивляючись у пейзаж, що миготів за вікном, я уперто шукав очима характерні для аналогічних пейзажів моєї батьківщини купи сміття та "полігони" целофанових пакетів. Розраховуючи зафіксувати хоч одну пластикову пляшку, я проїжджав кілометр за кілометром, безуспішно ковзаючи поглядом по буйній білоруській зелені...
