Володимир Могила – один з кращих членів клубу «Одеса», капітан збірної України з технічного альпінізму. У його активі – багаторазові перемоги у національних чемпіонатах і міжнародних турнірах. Він був учасником чотирьох гімалайських експедицій. Здійснював складні сходження на Кавказі, Памірі, у Гімалаях, Альпах, Каракорумі, Саянах, Криму, Туреччині.
Про спортивну кар'єру, колег-альпіністів та останні сходження Володимир Могила розповів в інтерв'ю кореспондентові «ОВ».
– Володимире, коли Ви почали захоплюватися цим видом спорту?
– Це було на початку 70-х років, коли я навчався у школі. Я дуже любив ходити у туристичні походи. У 1978 році вступив до Одеського інституту зв'язку і на першому курсі прочитав оголошення про набір в альпіністську секцію і одразу до неї записався. Перші сходження здійснив на початку 80-х років. Змагальний успіх прийшов у 1993 році: у Криму провадився чемпіонат України по "малих горах", де у зв'язці з Анатолієм Буд-Гусаїмом я посів перше місце.
– На сьогоднішній день альпклуб "Одеса" посідає провідне місце в Україні. А як справи з розвитком альпінізму в інших містах?
– Є непогані клуби у Дніпропетровську, Сумах, Донецьку, Харкові, Києві. Але аналогів одеському клубу немає. Головна причина у тому, що в роки перебудови вдалося зберегти його базу – як матеріальну, так і викладацьку, у чому велика заслуга президента клубу і Федерації альпінізму та скелелазіння України Валентина Симоненка. До того ж у нас хороша зміна поколінь – є початківці, дуже талановиті хлопці, які вже непогано себе зарекомендували.
– Яке сходження Ви вважаєте найзначнішим у кар'єрі?
– Це експедиція 2003 року в гірський масив Каракорум, що розташований на кордоні Пакистану і Китаю. У ній також брали участь Олексій Жилін, Олександр Лавриненко та Віталій Дубровін. Ми пройшли новий маршрут по північно-західній стіні Транго Тауер, висота якої становить 6257 метрів. До речі, до нас на цю стіну піднімалися лише росіяни і американці. Особливу складність цьому сходженню надавало те, що скеля починалася з висоти 4100 метрів, де брак кисню вже досить відчутний, і організму постійно потрібне питво. Додайте до цього сильні морози і ураганний вітер.
– А як Ви ночували і готували їжу?
– У підвісних наметах. Щоразу доводилося шукати підходящу тріщину, куди можна вбити потужний гак для кріплення житла. Робиться це так: спочатку до гака на спеціальних стропах кріпиться легка платформа, схожа на розкладачку: металевий каркас з натягнутою на нього тканиною. Потім залишається натягнути на платформу купол намету. Щоб зігрітися, приготувати чай, їжу у нас були мініатюрні примуси, що працюють на газі.
– Ваші рюкзаки повинні були важити не один десяток кілограмів. Як з таким вантажем можна дертися по скелі?
– Сумарна вага всіх наших баулів була майже 100 кілограмів, але нам не доводилося тягти їх за спиною. У міру підняття вони підтягувалися на мотузках. Причому ця робота діставалася тільки замикаючим. Той, хто працює першим, зайнятий просуванням вгору і закріпленням поручневих мотузок. Це найвідповідальніша і найнебезпечніша робота. Другий скелелаз несе на собі запас мотузки, теплі речі для себе і ведучого, невеликий запас їжі і питва. А замикаючі піднімають баули по вже начеплених мотузкових поруччях.
– Яке спорядження Ви зазвичай використовуєте при піднятті?
– Альпінізм – технічний вид спорту, і один лише список спорядження, що застосовується тут, займе кілька сторінок. Тому розповім коротко. Це різноманітний одяг, у якому застосовуються спеціально розроблені сучасні матеріали і технології. Такий одяг в ідеалі повинен добре зберігати тепло, не промокати, але при цьому "дихати", бути легким, еластичним, не утруднювати рухів, бути міцним і функціонально зручним. Окремою темою є різноманітне взуття, що застосовується в альпінізмі, – від легких скельних черевиків, які щільно обтягують ногу, що дозволяє пересуватися по дуже складному скельному рельєфу, до великих, багатошарових черевиків, які нагадують взуття космонавтів, що виходять у відкритий космос, призначених для сходжень на найвищі вершини світу за умов дуже низьких температур.
– Як розробляється маршрут підняття?
– Спочатку вибирається вершина, потім розглядаються можливі варіанти підняття, робиться розвідка і спостереження за можливим маршрутом і, нарешті, виробляється план сходження і спуску.
– Я знаю, що Ви неодноразово робили спільні сходження з Владиславом Терзиулом, який трагічно загинув понад чотири роки тому. Розкажіть трохи про нього.
– З Владиславом ми ходили не раз, хоча у нас різні напрями – у нього висотний, а у мене технічний альпінізм. Загалом, він був людиною комунікабельною і позитивною. У нього був дуже сильний заряд енергії і постійна ініціатива. Наприклад, в експедиціях Владислав любив влаштовувати справжні російські лазні. До речі, саме Терзіул підкорив всі 14 "восьмитисячників" світу. На останній – Макалу – він вирушив у травні 2004 року. Владислав з американським колегою брав участь у сходженні разом з казахстанською експедицією. У Мстислава Горбенка – віце-президента альпклубу "Одеса" – був постійний супутниковий зв'язок з керівником експедиції Ервандом Ільїнським. Останній раз Ільїнський йому повідомив, що Владислав разом з американцем вийшли на гору. Після цього Владислав на зв'язок не виходив. Через кілька днів ми довідалися, що сталася трагедія: з табору вийшла казахська група, яка спочатку знайшла тіло загиблого американця. Потім на вершині виявили вішки, які Терзіул вставляв у сніг, щоб знайти зворотню дорогу. Але самого Владислава так і не знайшли...
Альпінізм – захоплюючий, але дуже небезпечний вид спорту. На жаль, навіть професіонали не застраховані від загибелі. За останні роки, крім Владислава Терзиула, загинули чудові хлопці – члени нашого альпклубу – Василь Копитко, Володимир Пьостриков, Сергій Лебеденко, Олександр Ущаповський, Костянтин Леонтьєв.
– Володимире, у яких останніх експедиціях Ви брали участь?
– Це був збір-експедиція на Паміро-Алай у район вершини Аксу у Киргизії. Я йшов у складі збірної України разом з Олександром Лавриненком, Тарасом Цушком та іншими хлопцями. Під час експедиції було здійснено кілька сходжень. Але головне – на стіну вершини Парус – ми не змогли виконати. Це проблемна стіна, протягом 25 років ніхто не міг пройти її центральною частиною. Ми спробували це зробити, піднялися на висоту у 200 метрів, але потрапили під обвал і одержали травми. У зв'язку з цим сходження довелося перервати і повернутися до Одеси. Але подібні труднощі нас не лякають. Гадаю, що у майбутньому нам все-таки вдасться підкорити і цю стіну.
