В музеї Костянтина Паустовського по вулиці Чорноморській відбувся літературний вечір, присвячений осіннім мотивам у творчості такого улюбленого одеситами письменника. Осінь для нього – це відчуття щастя від зовсім непомітних речей, випадкової усмішки…

Особливо точно і проникливо, з найбільшою повнотою вона виражена у лірико-романтичних новелах «Желтый свет» и «Наедине с осенью». В них описана ця пора року у середній смузі Росії, яку письменник «долго и упорно» вивчав.

У новелі «Желтый свет» Паустовський відзначав, що «для того, чтобы увидеть что-нибудь по-настоящему, надо убедить себя, что ты видишь это впервые в жизни. Так было и с осенью… Я узнал, что осень смешала все чистые краски, какие существуют на земле, и понесла их, как на холст, на далекие пространства земли и неба». А далі він розповів про те, як пильно слідкував за листям, що облітає, щоб вловити ту частку секунди, коли листок відокремлюється від гілки і починає падати на землю, але це йому довго не вдавалося.

Ці тонкі спостереження автора з дуже великим розумінням піднесла талановита артистка Одеського академічного українського театру імені В. Василька Маргарита Пресич, завершивши їх казкою про осінь. З нею познайомив Паустовского герой "Желтого света" старий Прохор, рибалка і кошикар. Казка пояснює, чому на деревах є листя жовте і є червоне. І чому восени воно облітає. "Людям невдомек, что человек в этом деле – главный ответчик. Он выдумал порох, а кузнецы сковали первое ружьишко. И попало оно дураку. Шел он лесом и увидел, как иволги летят под небесами, летят желтые веселые птицы и пересвистываются, зазывают гостей. Дурак ударил по ним из обоих стволов – и полетел золотой пух на землю, упал на леса, и леса посохли, пожухли и в одночасье опали, а иные листья, куда попала птичья кровь, покраснели и тоже осыпались… Убил дурак птицу – и загрустила земля. Начались с той поры листопады, и мокрая осень, и птица с тех пор от нас отлетает, обиделась на человека. Так-то, милый, выходит, что мы себе навредили, и надобно нам ничего не портить, а крепко беречь».

У новелі Паустовського останніх років "Наедине с осенью" (1963 р.) йдеться про найкращі нев'янучі прояви людського духу, шедеври мистецтва Лувра, поезії Лермонтова, Баратинського і в одному ряду – про людяність, як найкращий вияв багатства і краси людської душі, про досконалість природи.

«Да что говорить! – вигукує письменник, – каждый осенний лист был шедевром, тончайшим слитком из золота и бронзы, обрызганным киноварью и чернью… Разве не шедевр этот крик журавлей и их величавый перелет по неизменным в течение многих тысячелетий воздушным дорогам?»

Думки Паустовського про те, що ми оточені шедеврами, що кожна зустріч з улюбленим шедевром, яка викликає здивування і радість, нагадує, що життя навколо сповнене значення і сенсу, – це прорив у величний світ людського генія, – зримо ожили у чудовому усному відтворенні Світлани Малиш, музикознавця, лауреата премії ім. К.Г. Паустовського.

До єдиної осінньої сторінки у повісті про Одесу "Время больших ожиданий" вдалося привернути увагу слухачів авторові цих рядків. Це була друга осінь в одеському житті Паустовського (1921 р.). Цей чарівник слова пише, що з усіх осінніх часів, пережитих ним, «одесская осень была одной из самых лучезарных. И не только в степи и на дачах, на Фонтанах с их опустелыми садами, но и в самом городе». Його захоплює слабкий вітер, який задуває з відкритого моря, освіжаючий і чистий. Прокрадаючись через степові баштани, через пишні зарості Французького бульвару і вздовж приміських берегів, він наповнювався ароматами в'янучого бадилля, динячих шкурок і дозріваючих помідорів. Автору було важко позбутися від бажання, «чтобы такая осень стояла, не иссякая, над Одесой с ее мягким уличным говором и смехом».

Одеські осінні рядки з прижиттєвих видань О.С. Пушкіна з ніжністю і захопленням прочитала, супроводжуючи їх цінними коментарями, засновник одеського Пушкінського ліцею Лідія Щербина.

Відчуття барв, освітлення Паустовський дуже цінував у Буніна, рецензента його перших віршів. Осінні настрої Івана Олексійовича, де «И ветер, и дождик, и мгла», його глибокий смуток і сум з щирим співпереживанням передала чудовий літературознавець, лауреат премій ім. К. Паустовського та І. Рядченка, Валентина Ковач.

Окрасою вечора стала виставка фотографій Вадима Шулека, з циклу "Одесская соната". Її елегійні осінні образи гармонійно злилися з високим художнім словом, викликавши таке природне відчуття радості від свідомості того, що є у світі прекрасне, і треба зробити його надбанням багатьох.