Нещодавно в галереї «Сади Перемоги» відкрилася виставка одеського художника і педагога Валентина Захарченка. Впродовж майже сорокарічної творчої діяльності митець провадить свою лише третю персональну виставку і, зазначимо, усі три припали на кінець року минулого. Вже сам цей факт, зрозуміло, викликає підвищену увагу до згаданої події.
Що вплинуло на позицію цього затятого в своєму ізоляціонізмі і досить відлюдкуватого художника та спонукало його до публічності? Можливо, бажання краще зрозуміти себе, поглянути на плоди своєї творчості дещо стороннім оком, охопити пройдений творчий шлях і, зрештою, поділитися з людьми заповітним, виплеканим у тісній майстерні в муках творчості власним доробком?
Дивний збіг обставин: вихід у світ відбувся саме в рік, коли відійшов у небуття Юрій Єгоров – кумир кількох поколінь одеських художників і самого Валентина Семеновича. Нерідко йому дорікають за “єгорівський” колорит та інші формальні ознаки, відкриті свого часу Єгоровим (наприклад, високий горизонт і панорамне, майже космічне, охоплення краєвиду). Але подібні «звинувачення» є, скоріше, проявами конкурентної боротьби, що неминуча в такому “Клондайку талантів”, яким була і є Одеса. Чому, запитаємо себе, в ХХІ столітті ми можемо вітати наступників імпресіоністів, Сезанна, Шагала чи Кандинського і відмовляти в праві зайняти своє гідне місце послідовникам суворого реалізму в дусі Ацманчука чи Єгорова? Питання, звісно, риторичне. Сам автор не заперечує цього благотворного впливу, хоча в контексті сказаного потрібно визнати, що роботи Єгорова у цілому більш споглядально-мрійливі, у них більше умовності, його погляд грайливіший і ліричніший, тоді як твори Захарченка не позбавлені напруги – вони експресивніші, несуть печать емпіричності та безпосередньої роботи з натури. Поки що поза увагою залишається більшість програмних картин та графіка художника.
Репрезентовані на останніх виставках переважно пейзажні роботи митця дозволяють судити у першу чергу про його синтетичні пошуки в області колориту і форми, організації площини полотна та її ритмізації за допомогою узагальнених ліній і плям, сміливого поєднання переднього і дальнього планів, використання незвичних ракурсів. Ці знахідки у цілому посилюють відчуття панорамності і монументальності пейзажу. Захарченко полюбляє контражур, бо проти світла зникають напівтони і виразнішими стають силуети предметів. Він життєлюб і язичник з поглядом, зверненим до сонця. При знайомстві з його полотнами вас не покидає відчуття, що подібні пейзажі творяться ніби у стані польоту чи в спогляданні краєвиду з маківки гори, коли ви здатні зазирнути ген за горизонт. Ритми, що утворюють контури доріг, пірсів, пасма будівель, проступають стрімкими і різкими лініями. Загалом, у життєдайних південних пейзажах живописця вчувається різка чоловіча сила і, часом, навіть агресія.
У композиціях з людськими фігурами (на тлі пейзажу) художник жертвує їх пластичним багатством задля звучання кольору, що трактується форсовано. Таким чином фігури перетворюються на певну колористичну і температурну домінанту твору. Єдине, що не задовольняє в пейзажах художника більш вимогливого глядача, то це певна одноманітність кольору зелених галявин переднього плану, що кочують із картини в картину.
Особливістю колористичної інтерпретації природи є так би мовити її плазменність, наповненість сонячною енергією, світлом. Вона відчутна навіть у нічних мотивах.
Звертає на себе увагу і своєрідна, продиктована характером художника фактура полотен, що породжена застосуванням делікатної та корпусної, шершавої і рельєфної, але з заздалегідь вирахуваним ефектом техніки письма. Такі поєднання справляють враження боротьби, пересилення спротиву матеріалу, відчуття вольового наступу митця у процесі творення.
Полотна Валентина Захарченка – це приклад програмної, некон’юнктурної творчості, зразок високої професійної відповідальності художника перед собою і мистецтвом. Крім вже згадуваного Юрія Єгорова, помітний духовний вплив на митця справив визначний монументаліст і педагог Валерій Гегамян (1926 – 2000 рр.) – ще одна, за висловом автора виставки,його любов.Як перший декан художньо-графічного факультету педінституту, Гегамян сприяв тому, щоб поліський хлопець потрапив до Одеси і професійно сформувався як художник. Їх шанобливе знайомство тривало майже до останніх днів життя Валерія Арутюновича. Гегамян для Захарченка залишається прикладом художника, для якого мистецтво перш за все є духовним покликанням, що вимагає повної самовіддачі і щоденної невпинної праці. Ці якості Валентин Семенович прагне прищепити як педагог своїм вихованцям – студентам художнього училища.
Схоже, що у недалекому майбутньому у цінителів живопису буде ще одна нагода скласти більш повне уявлення про творчий внесок митця у скарбницю сучасного українського мистецтва. За деякими даними, на поточний рік заплановано проведення широкомасштабної виставки творів Валентина Захарченка в одному з музеїв міста.
