Рішення Міжнародного суду ООН від 3 лютого 2009 року підвело риску під багаторічною дискусією про врегулювання україно-румунської суперечки щодо розмежування континентального шельфу і виняткової економічної зони двох держав у північно-західному басейні Чорного моря.

У різний час, прикордонні взаємини України і Румунії були врегульовані низкою міжнародних угод: договором про режим радянсько-румунського державного кордону від 25 грудня 1949-го, договором про режим радянсько-румунського державного кордону від 27 лютого 1961 року, з протоколами про опис проходження лінії державного кордону 1962 і 1974 років, договором про відносини добросусідства і співпраці від 2 лютого 1997 року, договором про режим україно-румунського державного кордону і про взаємну допомогу щодо прикордонних питань від 17 червня 2003 року.

Однак, морський кордон вдалося погодити лише до зовнішнього стику територіальних морів двох держав. Питання про делімітацію українського і румунського континентального шельфу залишалося спірним аж до лютого цього року. Лише з 1998 по 2004 рік було проведено 24 раунди двосторонніх переговорів, 10 зустрічей експертів, але справа так і не зрушила з мертвої точки.

16 грудня 2004 року Румунія звернулася до Міжнародного суду ООН. Але ще раніше, 2 лютого 1997 року, Україна підписала з Румунією договір, що надав румунській стороні таку можливість. Уся справа в тому, що незалежна Україна, продовжуючи практику СРСР, не визнає загальнообов’язкової юрисдикції Міжнародного суду ООН (коли будь-яка держава, яка захоче, зможе вчинити позов проти нашої держави і суд автоматично буде вправі винести обов’язкове і остаточне рішення), а займає обережнішу позицію, залишаючи за собою можливість передати, або дозволити своєму опоненту передати, на розгляд Міжнародного суду ООН конкретну суперечку, що стосується інтересів України. І в лютому 1997 року тодішній міністр закордонних справ, один з керівників Народного руху України Геннадій Удовенко дав Румунії такий карт-бланш.

Хоча юридичних аргументів в України було помітно менше, ніж політичних. СРСР, що із самого початку був репрезентований у Міжнародному суді ООН своїм суддею, а в 1967-1970 рр. – навіть віце-президентом суду, нашим відомим співвітчизником Володимиром Михайловичем Корецьким, і то увесь час проявляв обережність у передачі своїх суперечок на розгляд Міжнародного суду ООН. За 55 років членства СРСР в ООН, він так і не погодився на розгляд Міжнародним судом ООН жодної своєї справи, незважаючи на наполегливі прохання США та інших держав.

Але видатні діячі незалежної України вирішили, що вони розумніші.

У результаті, 3 лютого ми одержали остаточне Рішення Міжнародного суду ООН, яке не підлягає оскарженню, що з 12200 квадратних кілометрів миль спірної зони 9700 кв. км. присуджено Румунії, а 2500 кв. км, тобто в 4 рази менше – Україні. Виникає резонне запитання: невже таке рішення Міжнародного суду не можна було передбачити? Тоді з яких міркувань МЗС України давало згоду звернутися саме до цього юрисдикційного органу?

Наступне, не менш резонне запитання: а чому, навіть опинившись у Міжнародному суді ООН, представники України так провели процес, що колегія суддів з 15 країн, більшість із яких взагалі перебуває від України і Румунії на іншому кінці світу, одностайно(!) один за одним відкинули всі українські аргументи на користь збільшення площі її морських просторів: і майже у три рази більшу протяжність української берегової лінії в зоні розмежування, і присутність у зоні розмежування українського острова Зміїний, і першість України в геологорозвідувальній діяльності в спірній зоні, і історичну договірну практику двох держав? Чому склад групи уповноважених представників України в Міжнародному суді ООН змінювався три рази?

При цьому, в Україні добре пам’ятають як у 2004 році Міністерство закордонних справ завзято відмовлялося від будь-якої експертної допомоги, добровільно пропонованої провідними вітчизняними центрами юридичних знань, науковими школами міжнародного права. Так, Одеська національна юридична академія зверталася із пропозицією надати безкоштовну юридичну допомогу. Але українське Міністерство відмовилося: «самі впораємося». Тепер ми навіть знаємо, як впоралися. Але в чому причини подібної політики? Як не повторити цих помилок?

Відповіді на ці і багато інших запитань повинна дати спеціальна парламентська комісія, яку необхідно створити в складі народних депутатів України і провідних незалежних експертів. Потрібно ґрунтовно розібратися в ситуації, що склалася, виявити помилки, і домогтися того, щоб зовнішньополітичні органи України врахували їх у наступній роботі. Зрештою, ця політико-юридична суперечка – не остання, а державна територія, її суверенність і збереженість – питання загальнонаціонального значення.