Повертаючись із чергового відрядження, на автобусній зупинці почула досить емоційну розмову статечної жінки та молодого чоловіка.
– Ну як так можна? – Вкотре повторював чоловік. – Адже вони давали клятву Гіппократа. Зрозуміло, що тепер непростий час, фінансові труднощі, але ж у них, напевне, є ліки для надання екстреної допомоги чи для якихось виняткових випадків. Ви не повірите, але в мене вже третій день стоїть перед очима заплакана молода жінка із десятимісячною дитиною на руках. Ви б тільки бачили, як вона благала лікарку, щоб та допомогла, щоб призначила лікування її малюку. А та з такою роздратованістю не те, що сказала, а як відрізала:
– Немає грошей, отже немає лікування. А що Ви хочете? Ліки тепер дорого коштують.
– Що ж мені робити, якщо у мене немає грошей? – бідкалася, вмиваючись слізьми, жінка.
– То Ви ж щось їсте, – вже на ходу кинула лікарка.
Ви знаєте, ми з дружиною теж ледве не розплакалися. Якби мали можливість, то хоч чимось допомогли б, а так уже самі два місяці без роботи, до того ж, як дамоклів меч, висить кредит за квартиру. І головне, що жінка з дитям була охайно одягнена, малюк чистенький, доглянутий, от тільки, що одяг простенький. Схоже, що з бідної родини.
– В якій це лікарні було?
– В нашій обласній.
– Тепер взагалі нікому ні до кого немає діла. Та й чому дивуватися? Досить подивитися телевізор. Якось саме тоді, коли точились оті газові баталії, один наш досить відомий політик (не хочу навіть його імені називати), сидячи біля каміну, так собі, посміхаючись, каже:
– Справді, нині дуже напружена ситуація з газом. Ось навіть я палю в каміні дровами.
Мене тоді аж пересмикнуло. Неначе він від скрути сам нарубав якогось хмизу, та й гріється. Всім же зрозуміло, що ті дрова тільки для задоволення.
– Ви про камін згадали, а я як дивлюсь передачу «Світське життя», в якому наш так званий бомонд обговорює: на якому острові відсвяткувати весілля, в якого дизайнера замовити сукню, якою позолотою покрити, вибачте, унітаз, мене просто бісить, – долучається до розмови жінка бальзаківського віку. – Чую, що одна дама купила люстру за вісім тисяч євро, а в мене вдень сусідка позичила чотири гривні, щоб купити дітям хліба. А на роботу вже ходить пішки, бо проїзд подорожчав, а заробітна плата зменшилася, та й ту вже майже два місяці не видають.
Слухаючи крик душі цих людей, ледве не пропустила свій автобус. Тож заскочивши в останню мить, змушена була сісти на будь-яке вільне місце. Поруч сидів старенький дідусь, який мав дуже засмучений вигляд.
Через деякий час помітила, що мій сусід якось неприродно скоцурбився.
– Вам погано?
– Серце, – ледве вимовив.
Пасажирка збоку подала дідусеві ліки. А чоловік середніх років сказав:
– В такому віці та ще й зі слабким здоров’ям небезпечно самому вирушати в таку досить далеку путь.
Старенький тільки важко зітхнув. А потім, коли трохи попустило серце, розповів, що нікому його супроводжувати. Залишившись вдівцем, переїхав у місто до єдиного сина. Той мав непогану роботу в одній фірмі. Тож все було добре. Вже три місяці, як його відправили в неоплачувану відпустку. Невістка й раніше не працювала. До того ж, мають двох дітей студентів-контрактників. Щоб якось полегшити ситуацію, син запропонував татові переїхати в будинок для старих людей.
– А я не хочу туди. Тож вирішив повернутися в село. Хоч і там на мене ніхто не чекає. Родичі, які були, всі повмирали.
– То куди ж Ви тепер? – поцікавився той же чоловік.
– Ще не знаю. Та якось воно буде, світ не без добрих людей.
…Автобус зупинився, пасажири почали виходити. А дідусь так і сидів, занурений у свої важкі думки.
Раптом до нього підійшов один наш попутник:
– Дідусю, беріть свої речі, та й ходімо до мене.
Старенький навіть одразу не зрозумів, що то звертаються до нього.
– Пішли, моя Танюшка вже чекає на нас. Я їй вже розповів про Вас.
Було помітно, що дідусь вагається. Та чоловік додав:
– Не хвилюйтеся, у нас місця вистачить. Діти вже в місті вчаться. Так що є дві вільні кімнати. До того ж, маємо город, корову, птицю. Якось прогодуємося. Не залишатися же Вам на вокзалі.
У старенького покотилися сльози. Він повільно встав і почовгав за Миколою, так звали того чоловіка.
А я дивилася їм услід, і серце прискорено билося від радості, що ще є такі люди, що ще не всі втратили людяності, що ще є добропорядність, людинолюбство.
А вдома, увімкнувши телевізор, знову почула чвари між нашими можновладцями. Знову диктори розповідали про банківські проблеми, про людей, які залишилися без тепла, про «війни» між комунальниками та газовиками, про ціни та зниження купівельної спроможності пересічних громадян. Про все це щоденно доводиться чути на наших вулицях, в транспорті.
Якось одна жінка, почувши по радіо, як в черговий раз один з депутатів лив бруд на другого, сказала:
– Вже набридло слухати цю гидоту. Скільки можна? Можновладці гризуться, а страждають прості люди. Таке враження, що вони зовсім втратили совість. До чого ми так дійдем?
– Звіріємо, – сказав у відповідь її чоловік.
Справді, дуже вже впала у нас моральність, чимало в нашому житті з’явилося негативу, та вже вкотре перед очима постає той чоловік, що повів до себе додому чужого бездомного дідуся. А ще згадала нещодавно почуту історію, яка сталася два роки тому в одному з районів нашої області (з етичних міркувань називати не хочу).
Одна жінка побачила під плотом п’яного, знесиленого бомжа, який був на межі замерзання. Вона підібрала його, обігріла, підлікувала. І таке людяне ставлення до нього зовсім чужої людини зробило те, що не завжди під силу медицині, – він перестав пити. Побачивши це, його рідні (а в нього є два брати і дві сестри) склались і купили йому в селі хатину. Тепер він живе, як порядна людина, в міру своїх сил господарює.
Гадаю, що коментарі до цього випадку зайві. А закінчити мені хочеться словами, які сказала одна восьмидесятирічна бабуся:
– Якщо вже наші політики, можновладці втратили всякий сором, їм на людей начхати, то хоч ми не втрачаймо людяності.
