Нещодавно, чекаючи на автобус, почула розмову двох чоловіків. Один, той, що старший, сказав:
– Слава Богу, вже одержав першу пенсію!
– Справді, що слава Богу. Ось мені залишилося три роки, а де і як їх доробити, не збагну, – відповів молодший.
– Так ти ж працював в якійсь будівельній організації?
– І не просто працював. А так, що нині можна всі стіни вдома обліпити почесними грамотами. Там з тими грамотами і здоров’я своє залишив. До того ж як почали приватизовувати все, що можна й не можна, пішли скорочення. Зрозуміло, що залишали молодших та вправніших. Нинішнім господарям потрібна робота, а не мої колишні заслуги. Що з того, що роками мій портрет не знімався з районної «Дошки пошани», якщо зараз я не можу мішок цементу підняти.
– Стаж у тебе ж є?
– Звичайно, що є, але ж і зараз за щось жити потрібно. От і перебиваюся випадковими заробітками: то поремонтую, то щось невеличке сусідам побудую. На значне вже й не здатен. А останнім часом, як почалась ця криза, то взагалі скрутно стало. Адже вона зачепила більшість моїх замовників, тобто, людей незаможних, тих, що не роблять євроремонти.
Слухаючи цих чоловіків, пригадала, як знайома жінка, що тривалий період працювала на Савранському маслозаводі, після його закриття теж залишилася без роботи. Ті, що молодші, якось повлаштовувались: на новому хлібозаводі, стали підприємцями. А ця жіночка, якій чотири роки до пенсії, залишилась ні в тих ні в сих.
У розмові з приватними підприємцями теж зрозуміла, що їм люди передпенсійного віку не дуже потрібні.
– А самим починати якусь справу вже запізно, та й сили не ті, – сказала колишня бібліотекарка, яка теж свого часу потрапила під скорочення, – та й нахил до цього потрібно мати. Коли бачу, які баули тягають нинішні підприємці, то аж страшно стає. Мені його навіть з місця не зрушити. Через слабкість здоров’я й пішла вчитися в юності у культосвітнє училище на бібліотечне відділення. Тридцять років тому це було престижно і навіть комусь потрібно.
Питання, як допрацювати до пенсії, нині стало хвилювати дуже багатьох моїх земляків. Особливо жителів віддалених сіл. Адже при втраті роботи для сільчан залишається єдиний засіб для існування – це земля та підсобне господарство. Та біда в тім, що більшість з тих, хто залишився без роботи, вже не мають сил та здоров’я ними займатися.
Безробітні ще мають надію на службу зайнятості. Тож вирішила поцікавитися, що вона може запропонувати такій категорії громадян.
Заступник директора, начальник відділу надання соціальних послуг Савранського центру зайнятості Світлана Іванівна Цуркан люб’язно погодилася розповісти про безробітних передпенсійного віку.
– Справді, така категорія людей потребує особливої уваги. Адже більшість з них вже відпрацювала досить солідний період. Звичайно, що ми ставимо їх на облік і допомагаємо знайти роботу. Станом на перше червня з початку року у нас на обліку було зареєстровано 106 осіб передпенсійного віку. З них вже 11 працевлаштовано. Причому чотирьох на заброньовані місця. На сьогоднішній день на обліку залишилося 68 осіб.
– Щось тут арифметично не стикується.
– Решта вже стала пенсіонерами.
– Напевне, вам непросто щось запропонувати цим людям, адже тепер нові вимоги, нові технології, всюди комп’ютери?
– Ви знаєте, якраз ці люди переважно тої старої закваски. Вони не бояться ніякої роботи. Дуже легко йдуть на контакт. Їх не потрібно особливо умовляти на громадські роботи. Це люди, за плечима яких велике трудове життя. Вони погоджуються й на перекваліфікацію. В цьому році один вже пройшов стажування на виробництві і тепер працює.
– Чи сталися якісь зміни у зв’язку із фінансово-економічною кризою?
– Так. На обліку у нас за відповідний період минулого року було 107 осіб цієї категорії. Тобто, приблизно стільки ж, як і цього року. І до першого червня з них було працевлаштовано 37.
– Отже, попит на робочу силу скоротився більш як у три рази?
– Саме так.
– Зрозуміло, що це зачепило всіх людей працездатного віку. А для цієї категорії у вас передбачені якісь пільги?
– По-перше, на них бронюються робочі місця. По-друге, допомога по безробіттю їм виплачується впродовж 720 днів. У той час як молодшим безробітним тільки 360 днів.
Добре, що хоч щось робиться з боку держави. Але не всі можуть набути статусу безробітного. Якщо в тебе є земельний наділ, то ти – землевласник. Отже, маєш сам себе годувати. Знаю одну родину, в якої є близько одного гектара городу. Тож зареєструватись як безробітні батьки не можуть. Обоє передпенсійного віку. Не берусь судити, які вони мають доходи з вирощеного на городі. Кажуть, що негоже рахувати чужі гроші. Та схоже, що й рахувати особливо нічого. Жінка доношує чи не дівоче вбрання. Чоловік теж ходить не в сучасному одязі. А от те, що вони зрання та до смеркання сваряться, що аж землі важко їх слухати, то факт. І основним приводом стає те, що роботи багато, а сил вже ні в одного, ні в другого немає.
А була б суттєва підтримка держави сільгоспвиробникам, стимулювалося б переробне виробництво, то й були б на селах робочі місця. Люди ходили б на роботу, приводу для сварок було б менше.
