Черговий галас навколо спроби моряків-українців із судна «Леманн Тімбер», одержати моральну компенсацію за рейс, здійнявся після травневого рішення Приморського суду міста Одеси.
Для початку нагадаємо події, на які рік тому звернули увагу усі морські видання. Торговельне судно "Леманн Тімбер" ("Lehmann Tімber") йшло із Китаю до Європи через Аденську затоку. 28 травня 2008 року воно було захоплене сомалійськими піратами. У складі команди було четверо громадян України, серед них і одесити.
Першопочаткова затребувана сума викупу становила один мільйон доларів. Після 42 днів переговорів німецького судновласника із піратами вона була знижена до 750 тисяч. 8 липня 2008 року ці гроші були виплачені, і морські розбійники відпустили суховантаж.
Після цього моряки-українці, які побували у полоні, вирішили домагатися компенсації за заподіяний їм моральний збиток. Намір судитися із іноземним судновласником у них виник не самостійно, а за намовлянням уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. У ті дні, коли вся країна переймалася долею земляків, що перебували на борту "Фаїни", її приїзд до Сомалі був широко розрекламований багатьма телеканалами. Щоправда, її палкі запевнення у необхідності порятунку моряків виявилися голою декларацією, тому що вона за своїм статусом просто не мала права була вирішувати питання щодо їхнього визволення.
Однак, щоб не втрачати свого іміджу заступниці, Ніна Карпачова обнадіяла чотирьох "підпрапорників" у тому, що вони мають право розраховувати на грошову компенсацію. На зустрічі їх у рідному столичному аеропорту, вона заявила, що буде домагатися від судновласника відшкодування за заподіяний морякам моральний збиток. І виставила вимогу: по 100 тисяч євро кожному! Члени екіпажу із "Фаїни", одержавши розрахунок, відмовилися йти до суду за "добавкою". Але моряки із "Леманн Тімбер" повірили обіцянкам і подали позов. Позов бажаних результатів не приніс. Але коли кожний із чотирьох колишніх полонених знизив претензію до 50 тисяч євро, Приморський суд підтримав позов моряків своїм рішенням. Тепер залишилося лише з'ясувати, наскільки реальне його виконання.
За законодавством кожен громадянин України має право звертатися до суду із подібним позовом. Він і був висунутий, причому відразу чотирьом компаніям: "Віторіо Шиппінг Компані ЛТД", "Юнітім Марін Лімітед", "Бонамі Шиппінг Компанії ЛТД" і ТОВ "Віта Марітайм". Очевидно, вибір, хто з них яку частину повинен буде внести, щоб зібрати потрібні 200 тис. євро, наданий їм самим. Як це може статися – незрозуміло, з огляду на те, що жодна із цих компаній не вважає себе винною у сомалійському інциденті.
Досить істотну юридичну непоінформованість наші чиновники допускають щодо правової організації посередництва у працевлаштуванні українських громадян за кордоном. Вони ототожнюють посередників із наймачами. Подібний "прокол" досить часто зустрічається у дбайливців за долю "підпрапорника". Але на багатьох судових процесах було неодноразово привселюдно доведено, що посередники не можуть виступати у ролі наймачів робочої сили з тієї причини, що не мають у своєму розпорядженні засобів виробництва, – тобто суден. І наймати їм робочі кадри нікуди! У свою чергу, Міністерство праці та соціальної політики України дає їм ліцензію лише на надання посередницьких послуг щодо пошуку морських фахівців для судновласника, але не щодо їх найму. Якщо іноземному роботодавцеві та українському морякові, виконавцеві робіт, підходять умови взаємної співпраці, вони на добровільних засадах підписують контракт. Надалі цей документ визначає їхні трудові відносини.
Однак представники деструктивних сил продовжують як найбільш "смажене" порушувати питання про те, чи повинні платити морякові компенсацію посередницькі компанії. При цьому не враховується, що відповідно до їхнього статусу, урегульованого, як мінімум, двома десятками законів, вони не несуть юридичної відповідальності за життя та здоров'я моряка, а також не мають у своєму розпорядженні вільних коштів для подібних виплат.
Ще у "справі одеських моряків" цікаво було з'ясувати, чи можливо через український суд зажадати з іноземного судновласника відшкодування за перебування у полоні? Як правило, такі суперечки розглядаються судами іноземної держави, під прапором якої працює судновласник (тобто, за місцем перебування відповідача). За довідкою обласного Головного управління юстиції, питання про моральну компенсацію можна ставити лише тоді, коли є міждержавна домовленість про взаємовиплати. Відповідач в особі німецького судновласника повинен бути поінформований про рішення українського суду протягом 10 днів. Інакше це рішення не може набути чинності. Щоб виконати цей процедурний момент, потрібно за рахунок бюджету Приморського суду відправити листа до Німеччини та на Кіпр, де перебувають офіси компаній. Далі, поза сумнівом, іноземний роботодавець це рішення опротестує, і влада його країни протест підтримає. Вагомою підставою для цього є підписаний моряками контракт, у якому немає жодного слова про моральний збиток та його величину.
Але контракт – це також документ, у якому передбачені усі умови найму та роботи на борту, зокрема виплата зарплати та страховки. Чи виконана ця умова?
На це запитання відповідає директор компанії ДП "Юнітім Україна" компанії "Юнітім Марін Лімітед" Максим Костін. За її сприяння моряки вийшли на судновласника.
Він офіційно підтверджує, що морякам за час їхньої роботи виплачено гроші за ставками Міжнародної профспілки транспортників – ІTF до останнього цента. Більше того, 5 серпня 2008 року кожному із "підпрапорників" понад контракт судновласник виплатив суму у розмірі місячної зарплати та погасив вартість втрачених речей. Потім, як домовлялися, профінансував дорогу додому. Висунення йому зайвих претензій та роздмухування скандалу лише шкодить іміджу українських моряків за кордоном, а отже, і додатковим шансам на працевлаштування у майбутньому.
Продовжуючи правовий аналіз ситуації, адвокат компанії "Віторіо Шиппінг", з якою четверо моряків перебували у ділових відносинах, пояснює, що на відшкодування морального збитку можна претендувати лише у тому разі, якщо особа, що його заподіяла, винна. Але хіба є порушення з боку судновласника, судно якого захоплене піратами у полон? Це той форс-мажор на лініях морських перевезень, за якого господар судна сам зазнає величезних фінансових збитків. У цьому випадку судновласник, як і моряки, – постраждала сторона. Тому в його ж інтересах якомога швидше закрити збиткову ситуацію, а не тримати екіпаж у неволі, як це хочуть подати українські чиновники. І, закривши очі на справедливі доводи закону, вони роблять собі "піар" (PR) на слабкості людей, які дозволяють маніпулювати собою.
Як же нагадати нашим чиновникам, що їм давно настав час повернутися лицем до моряків та річковиків морегосподарського комплексу України? Трудяги-галузевики несуть на державному флоті не менше навантаження, ніж їхні колеги та співгромадяни, яких ті ж злидні змусили піти на заробітки "під чужий прапор". Але що можна заробити під своїм? У 7 – 10 разів менше або взагалі нічого, як це відбувається із водниками ВАТ "Українське Дунайське пароплавство"? Розпач наштовхує їх на крамольні думки щодо перекриття баржами Дунаю. Але це не рятує пароплавство від катастрофічного розвалу. Допомогою цим людям і зайнялися б доброзичливці. Тільки, мабуть, ніж стукати долонею по столу у Міністерстві, легше виступити ініціаторами ефектних судових процесів.
А доки йде війна з іноземним судновласником, українські судноремонтні заводи закриваються, найпотужніші суднобудівні підприємства Миколаєва обслуговують винятково замовлення іноземних компаній, наближається банкрутство на Дунаї, практично не працює ДП "Чоразморшлях" та ДП "Морська аварійно-рятувальна служба", втрачає судна Азовське морське пароплавство. Про Чорноморське морське пароплавство вже згадують лише кредитори. Кожна чергова реформа стосовно національних портів підриває їхні економічні перспективи. Ніби усе це навмисно...
