Якщоранішемистецтвобулопідопікоюдержавиіпідтримкамитцямнадаваласячерезпрофесійніспілки(щомалояксвоїплюси, такімінуси), товнашчасрольспілокмінімізувалася. Підтримка творчим людям стала справою благодійників та осіб, що професійно займаються мистецтвом. Художники, умовно кажучи, поділилися на так звані арт-території, що тяжіють до тих чи других галерей міста.
Колись група французьких живописців, дистанціювавшись від академізму, організувала роботу просто неба в поселенні Барбізон. Згодом виникла так звана барбізонська школа. Одеська (південна) школа живопису завдячує своїм розвитком теж практиці роботи на пленері. Сьогодні ця тенденція не тільки не втрачена, але є напрочуд стабільною. Навіть посилення в живопису нефігуративізму не стало на заваді.
Впродовж багатьох років організацією пленерів займаються арт-клуб “Ракурс” та ГО “Радість життя”. Потрібно віддати належне цілеспрямованості ініціаторів подібних акцій, які неодноразово, з року в рік, організовують поїздки по території України, гуртуючи навколо себе прихильників перш за все реалістичного малярства як серед одеситів, так і їхніх колег з інших міст нашої держави та країн СНД. І кожного разу кількість учасників більшає. Можна стверджувати, що в Одесі сформувався потужний рух, що підтримує традицію південної школи – вивчення натури на відкритому повітрі (саме так перекладається з французького слово “пленер”). В пленерах брали участь кілька десятків художників, і далеко не всі вони мають статус “вільного художника”, бо багато серед них віддають чимало часу викладацькій роботі. Тож подібні поїздки їм вкрай необхідні для нових вражень, для збагачення палітри.
Нещодавно завершила роботу виставка під назвою “Чарівне Поділля” – результат кількамісячної роботи під час пленерів в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області та Барському районі суміжної Вінницької області.
Наголосимо, що поряд з молодими працювали пліч-о-пліч відомі члени НСХУ Валентин Барсков та Костянтин Калиновський, які розміняли вже восьмий десяток. Творчий голод спонукав навіть одну з молодих художниць відважитися в неблизький світ з десятимісячним малятком. Ім’я відважної мами і спраглої творчості художника – Лариса Кондрашова. Адже не завжди важливий результат, але й творчі імпульси, що з часом виллються в щось якісно нове.
Серед учасників згаданої групи представники інших шкіл: Юлія Лавинюкова (м. Київ), Олена Разанцева (м. Бар) та Оксана Онищенко (м. Ковель).
Коло представлених митців яскраво свідчить про прагнення окремих із них до картинної завершеності етюду (Олександр Мірзін, Костянтин Калиновський, Іван Тютюнніков). Етюд як цілком повноцінна форма мислення та світосприйняття показовий для Геннадія Лук’яненка та графіка Андрія Герасим’юка.
І ось вже нова виставка під назвою “Передзвони Волині” продемонструвала досягнення іншої групи. Серед них добре відомі творчі особистості: Лариса Дем’янишина, Наталя Лоза, Тетяна Поповиченко та Ольга Разінкіна. Кожна з них могла би цілком представити себе персонально. Протягом п’яти днів, які не балували художників погодою, кожна створила більше десятка достатньо завершених полотен. Коли йшли дощі, то писали натюрморти. Так, наприклад, виникла серія чудових соняшників Лариси Дем’янишиної, що випромінюють тепло і радість, націлюють на успіх і невільно викликають асоціації з подібними мотивами в творчості майстрів ХХ століття. Високу оцінку цим роботам, як і виставці взагалі, дала заступник директора Одеського музею західного та східного мистецтва Людмила Сауленко. “Тільки жінки можуть так затишно облаштувати пейзаж”, – зазначила мистецтвознавець.
Можливо, при першій згадці про Волинський край, відчуваючи романтичну спрямованість на зображення незайманої людиною природи, яка будить в уяві розповіді про лісовиків та мавок, глядач був дещо розчарований. Бо перед ним постали не зелені хащі, змальовані в “Лісовій пісні” Лесі Українки, а стародавній центр Волинського князівства – Володимир-Волинський. Увагу поглинають масивні, архаїчної архітектури (ніби виліплені як величезні скульптури – “культові гнізда”), християнські храми, що несуть печать середньовічного смаку, практицизму і суворості. Вони нагадують про колись войовничу вдачу жителів цих сповнених непостійності та небезпеки земель.
Щоправда, певна упередженість відразу зникає перед свіжістю, якісністю та індивідуальною неповторністю презентованого живопису. Приваблюють колористичним багатством, інтенсивністю живопису імпресіоністичні картини Наталії Лози; повітряною легкістю, вишуканістю та задушевністю підкупляють увагу глядача твори Лариси Дем’янишиної. Лаконічні, сміливі щодо колористичного відбору, енергетичні та образні роботи Ольги Разінкіної, а невеличкі етюди відомого графіка Тетяни Поповиченко привертають увагу грайливістю, декоративною вишуканістю і різноплановістю підходів та формальних рішень. Виставка напрочуд цілісна, адже усіх чотирьох об’єднують і належність до однієї школи, і високий професіоналізм, і, в певному сенсі, спільність творчої долі.
Компліментарність виступів під час відкриття, а також висока оцінка, яку отримали одеситки від колег з інших міст України під час виставки в самому Володимирі-Волинському, викликають захоплення та почуття законної гордості. Зазначимо, що серед безпосередніх учасників згаданого пленеру були також представники Польщі, що теж відзначили грунтовність школи та високу працездатність одеситок.
Хотілось би наголосити на тому, що ГО “Радість життя” має далеко визначені плани, серед яких не лише організація пленерів, але й видання каталогу “100 одеських художників”. Як зізнався голова ГО “Радість життя” Сергій Майнов, на жаль, не усі художники, що гуртуються навколо цієї організації, виконали необхідні формальності, і це гальмує підготовку видання. А щодо нових планів, то вже зараз дві нові творчі групи вирушають у чергову подорож. І знову Волинь, але місця інші, а одже, і враження будуть нові.
