Робочий день добігав кінця, коли пролунав вимогливий стукіт у двері. Не очікуючи відповіді, літній чоловік з «іконстасом» орденських планок на поношеному піджаці, відчинив їх навстіж і, спираючись на ціпок, переступив через поріг. Окинувши мене вивчаючим поглядом, запитав:
– Можете приділити старому декілька хвилин?
– Хоч десять. Слухаю уважно, – відповів я несподіваному гостеві і запропонував присісти.
– Я, Бурлака Дмитро Никифорович, – назвався він. – Відпочиваю в санаторії "Салют". Лікарі рекомендують знову приїхати, а тут чутка: ліквідувати будуть цей санаторій, останню опору для нас, інвалідів війни, немічних тепер фронтовиків. Ви, журналісти, усе знаєте. Ось і придибав до вас, що скажете? Забийте тривогу.
– Перш ніж бити тривогу, треба у всьому розібратися, як треба, шановний Дмитре Никифоровичу.
– От-от. Адже там і КРУ почало перевірку. А кажуть, не так давно воно працювало. Загалом, довідайтеся, що до чого.
Наступного дня про ці чутки повідомив за телефоном інший відпочивальник. Мимоволі згадалися подібні розмови на початку року, а також про не таку вже й давню рейдерську спробу відхопити ласий шматок території біля самого синього моря, на якій нині господарює колектив "Салюту". Таких санаторіїв в Україні п'ять. І перебувають вони під безпосереднім кураторством Міністерства праці та соціальної політики. І треба віддати належне й попереднім главам Мінпраці, і нинішньому – ніхто з них не залишав їх без уваги і турботи. Місяць тому, коли до редакції прийшли кілька ветеранів і попросили написати про добре до них ставлення медперсоналу "Салюту", я порадився із начальником Головного управління праці та соціальної політики облдержадміністрації Оленою Петрівною Китайською. Вона сказала:
– Ці люди заслуговують на похвалу. Санаторій, незважаючи на усі кризові складнощі, діє у напрацьованому режимі. Там шанований, добрий директор, як прийнято говорити – людина на своєму місці. Мінпраці та соцполітики, особисто міністр, тримають ситуацію на контролі.
Але ж за місяць може багато чого змінитися. І я, як того і просили ветерани, вирушив до "Салюту". Вислухавши мою інформацію про чутки, директор санаторію заслужений лікар України Микола Васильович Іванов сказав:
– Комусь вигідні такі чутки. Я вчора повернувся з Києва, був запрошений на засідання колегії міністерства. І привіз радісну і для нас, лікарів, і, насамперед, для інвалідів війни, праці, чорнобильців, афганців, які потребують лікування, звістку: наступного року "Салют" буде фінансуватися у повному обсязі. І увага до нього й особисто міністра, Людмили Леонтіївни Денисової, і її заступників, я б сказав, найпильніша, а ставлення турботливе. Було б блюзнірським закривати саме у нинішній, кризовий, час такий багатопрофільний лікувальний комплекс, яким є "Салют". Ви поговоріть із тими, хто лікується, нехай вони висловлять свою думку.
Перш ніж зустрітися із пацієнтами, я побував у лікувальному корпусі, в їдальні, у спальному корпусі і переконався, що якихось погіршень у порівнянні з минулим роком, коли був тут, немає. Навпаки, зміцнилася матеріально-технічна база, в холах для відпочинку з'явилися нові меблі. Що стосується підготовки до зими, то вона добігає завершення. Головне – вдалося котельню належно упорядкувати, дахи над будинками відремонтувати. І ще одне важливе досягнення – немає заборгованості перед комунальними службами. Чого це коштувало, відомо лише директорові, старшому бухгалтерові та господарській команді.
Що стосується медичного персоналу, то начмед санаторію Валентина Миколаївна Чернишова до своїх колег-лікарів та медсестер претензій не має. Вони всю душу вкладають в улюблену справу, живуть турботою про хворих. Одне засмучує – молоді фахівці довго не затримуються. Головна причина – низька зарплата. Тут вже, як говорять, нічого не попишеш – її призначає держава. Багато пацієнтів "Салюту" охоче вступали у бесіду. Переважна більшість, тверезо оцінюючи ситуацію в країні, із претензіями не виступає – зберегти б те, що на сьогодні є. І, не дай Боже, закривати санаторій. Майже усі мої співрозмовники прямо-таки мріють знову потрапити до "Салюту".
Іван Данилович Хорунжий приїхав із Черкас. Довелося йому і сирітської долі зазнати, і повоювати у матінці-піхоті, і військовим водієм 7 років прослужити. Багато років трудився шофером, а тепер син Олександр продовжує водійську династію. Він сказав:
– Прибув до "Салюту" з паличкою, і за двадцять три дні мене тут на ноги поставили. Що стосується харчування, так я приїхав не тому, щоб вагу набирати. Задоволений усім, дуже задоволений. А закривати санаторій цей не можна. Великий гріх скоїть той, хто навіть спробує таку дурість зробити.
Петро Григорович Якубук – відомий кримський художник, громадський діяч. У його творчому багажі – виставки робіт аж до міжнародних. У «Салюті» вже вчетверте. Дитина війни. Під Мінськом був поранений, коли ковпаківці, що йшли на зв’язок із білоруськими партизанами, почали бій із фашистами. Та рана зробила Петра інвалідом: ще б два міліметри – і осколок позбавив би його життя. Він вважає, що «в Салюті» працюють лікарі від Бога, тут почуваєш себе ніби у рідному домі».
– Це якої ж нахабності треба набратися, щоб розпускати чутки про закриття санаторію. Адже тут каліки одержують допомогу. Таких оздоровиць в Україні всього п’ять. Честь і слава Мінпраці, що воно підтримує їх. Не можна допустити, щоб через жадібність нинішніх товстосумів постраждали тисячі й тисячі хворих людей.
Такої думки і Валерій Леонідович Волков, який приїхав на лікування із міста Золотоноша, що на Черкащині. Він вважає, що треба санаторій зміцнювати, а не руйнувати, допомагати у його упорядкуванні. Сам бажає знову приїхати сюди, тому що лікування тут добре.
Так я і переконався у тому, що чутки, які розповсюджуються про нібито майбутнє закриття санаторію «Салют», де поправляють своє здоров’я ветерани з усіх куточків України, не мають під собою ніякої підстави. Для переконливості зв’язався із Мінпраці і соціальної політики, де відповідь була однозначною: «Міністерство такого не допустить. Санаторій був завжди затребуваним, є таким і буде».
