Як ми вже повідомляли, нещодавно рішенням експертної комісії Американського біографічного інституту ім’я Богдана Сушинського було занесено до Зали Слави цього інституту, що засвідчено надісланим йому спеціальним Дипломом. Цим документом засвідчені також його заслуги у розвитку світової літератури та його внесок до світової культури.
Ім'я цього українського письменника, історика, академіка відоме далеко за межами нашої країни. Він – заслужений журналіст України. У 2002 році той же Американський біографічний інститут відзначив творчість Богдана Івановича Золотою Медаллю Честі. Його творча біографія нараховує сто два книжкові видання і кілька тисяч публікацій у періодиці. Це лише невеликий перелік заслуг письменника. Якби я узялася перераховувати всі регалії й досягнення цієї справді видатної людини, наша розмова навряд чи вмістилася б на газетній сторінці.
Що ж послужило приводом для цієї розмови з Богданом Івановичем?
Справа в тому, що занесення імені Богдана Сушинського до Зали Слави Американського біографічного інституту і вихід його сотого видання збіглися ще з однією (уже не такою радісною для нашої редакції) подією. Богдан Іванович вирішив вийти зі штату редакції (залишаючись при цьому членом редколегії) у зв'язку з переходом його як члена Національної спілки письменників України на творчу роботу. Звичайно ж, ми не могли не запитати нашого колегу, як йому працювалося в газеті, що запам'яталося найбільше.
Отже, докладніше про роботу в газеті, про плани, про Україну, про молодих журналістів у розмові з Богданом Сушинським.
– Богдане Івановичу, Ви пропрацювали в газеті «Одеські вісті» чотири з половиною роки. Що для Вас означає ця газета?
– Насамперед, мені сподобався принцип головного редактора Івана Георгійовича Нєнова, який полягає у тому, що кожен повинен знайти на сторінках газети свою тематичну нішу, прийти зі своїм баченням тих чи інших проблем. Мені такий підхід близький, тому я одразу ж запропонував свої рубрики: «Екологія краю – екологія душі», «Держава державних людей», «На допомогу вчителям і бібліотекарям», «Інтелігентність – категорія духовна», «Роздуми над книжкою» і деякі інші. З їхнім впровадженням визначилися цілі сфери моїх журналістських інтересів. Наприклад, я завжди займався екологією. Я – та людина, яка свого часу, статтями на сторінках «Радянської України», «Літературної України» і багатьох інших провідних у ті часи видань, сприяв скасуванню спорудження каналу Дунай – Дніпро і Березівського хімічного комбінату. Я ж активно виступав на захист Дунайського заповідника і збереження лиману Сасик.
От і у наші дні рубрика «Екологія...» дозволила мені розкриватися як журналістові і публіцистові, оскільки я також займався і Дунайським біосферним заповідником, і Дністровським національним парком, і Тилігульським лиманом, і озером Сасик. Мені це було цікаво, оскільки за самою природою своєю я – людина природи. І це, сподіваюся, було корисно для газети та її читачів, тому що я багато разів вклинювався у обговорення важливих екологічних проблем, змушуючи чиновників прислухатися до думки газети.
Не менш важлива і рубрика «Інтелігентність – категорія духовна». Адже ми майже забули про такі поняття, як «інтелігент», «інтелігентність», і про те, що за ними стоїть. У нас є тільки «фахівці». Ми зовсім забули про необхідність виховання сільської інтелігенції та її дієву підтримку; про її культурні й духовні запити. Тому я писав про найрізноманітніших людей села, виходячи з того, що інтелігентною повинна бути не лише людина з вищою освітою. Я намагався знаходити риси справжньої, вродженої інтелігентності в людях найрізноманітніших професій – комбайнерах, пастухах, фермерах; мене цікавила інтелігентність – як риса характеру, як світосприймання.
Як письменникові, багаторічна газетна робота дала мені багато чого: самодисципліну, працьовитість, уміння самореалізуватися, нарешті, надзвичайну посидючість, таку важливу для прозаїка. Але найголовніше, що мені сподобався колектив редакції, у якому кожен працівник – особистість яскрава, творча, здатна утверджуватися і на сторінках видання, і в самому колективі. Хто працював у газеті, той знає, як це важливо – створити в редакції середовище творчого виживання, середовище психологічної сумісності. Отож, в «Одеських вістях» воно створене.
Можливо, колись я напишу роман про сучасну українську журналістику, про життя редакції, хоча розумію, що тема ця і у літературі, і кіно (аж до незабутньої «Маргоші») ну дуже сильно «потоптана».
– І в основі оповіді опиняться будні «Одеських вістей»?
– Не лише, адже це буде не документалістика. Але якісь образи безсумнівно знайдуть своїх прототипів. До того ж, свого часу, я працював в обласній молодіжній газеті, де пройшов шлях від молодшого кореспондента (по-тодішньому літпрацівника) до заступника редактора. Редактором стати не наважився, оскільки поєднувати газетний менеджмент із письменством вкрай складно. Але справа не у посадах. Головне – досвід. А в принципі, у професії журналіста яскраво проявляються багато професій: соціолога, психолога, економіста, педагога, слідчого, публіциста, політика і, звичайно ж, літератора. Вона навчає бачити життя ніби зсередини, з глибини соціальних проблем, очима і світорозумінням найрізноманітніших людей.
Наприклад, ідея створення роману «Три дні в Парижі з коханою жінкою» спочатку виникла у суто журналістському пориві. У Сан-Франциско я довідався про те, що в Каліфорнії існує своєрідний пансіонат для самогубців. Коли людина відчувала близькість свого відходу до світу іншого, вона оселялася в цьому пансіонаті, де до неї приставляли медсестру, як правило, дуже гарну жінку, яка допомагала їй померти. Не вбивала, зауважу, а саме допомагала гідно, по-чоловічому піти з життя. Саме там і з'явилася моя фраза, яка стала епіграфом до іншої книжки: «Умирати потрібно також мужньо, як і жити!». А другу книжку цього роману, події якої відбуваються в Парижі, я писав у Парижі, осягаючи його легенди, його дух. Всі основні розділи її, пов'язані з Францією, були написані там, в готелі неподалік від Монмартра. Якщо не писалося в Готелі, я піднімався до храму Секре-Кер і гріховно працював просто в храмі, сидячи поруч з тими, хто молиться. Саме там зароджувався і один з моїх епіграфів: «Кохана жінка, це не та, з якою ти спиш, а та, без якої не спиться!».
– Головний редактор газети Іван Георгійович Нєнов оголосив, що залишає Вам ключ від кабінету, де Ваш стіл завжди буде чекати на Вас. Ви справді будете приходити до редакції, щоб попрацювати тут?
– Я вражений подібним ставленням і розумію, що у такий спосіб Іван Георгійович хотів підкреслити, що зв'язок між редакцією і мною не переривається. У міру можливості я, звичайно ж, буду готувати рецензії й проблемні статті для газети, і, хто знає, можливо, час від часу буду дозволяти собі ностальгічно посидіти за «своїм» журналістським столом. Погодьтеся, у цьому є щось задушевне.
– Які з Ваших рубрик Ви б радили продовжувати вести на сторінках газети, залучаючи до них і молодих журналістів?
– Насамперед, рубрику «Екологія краю – екологія душі». Причому акцентувати увагу на «екології душі», проблеми якої саме й породжують проблеми суто екологічні. Колись я проїхав полями від Одеси до Дунаю, дивуючись тому, скільки лісосмуг і степових гаїв випалено було протягом одного літа, причому випалено винятково через нашу злочинну недбалість. Я тоді зробив великий проблемний матеріал про людський чинник, про рівень нашого екологічного виховання і екологічного мислення. Тому я хотів би, щоб ця рубрика жила, як і рубрика «Інтелігентність – категорія духовна». Звичайно, я не зможу як раніше, вести їх, оскільки планую кілька закордонних поїздок. До того ж готується кілька видань у Москві, Києві, Одесі та Львові. Але і з якимись наболілими проблемами на сторінки рідної газети все-таки постараюся виходити.
– У своїх творах, особливо історичних, Ви завжди поставали справжнім патріотом України. Що Вас найбільше хвилює у сучасному житті нашої країни?
– Як громадянина і письменника мене хвилює багато чого. І злочинна бездіяльність парламенту, і вороже протистояння один одному провідних політиків. Хвилює економічний спад і наявність величезної маси «землячків», які, у високому розумінні цього слова, «служать на Україні», не бажаючи при цьому служити... Україні. Але ж, погодьтеся, що це зовсім різні поняття. Мене хвилює, що, всупереч законам України, близько 70% депутатів Верховної Ради мають подвійне громадянство. І такі ж «подвійні» душі. Вражає та велика кількість людей, зокрема високопосадовців, які з трибун і в листівках брехливо стверджують, нібито в Україні «російську мову доводиться вивчати підпільно» або що в Україні «принижують людей, які спілкуються своєю рідною мовою». Це ж хто і коли принижував росіянина, який в Одесі або в Криму спілкується російською, або людину, яка спілкується будь-якою іншою мовою?! Причому самі ці так звані «захисники російської мови», на жаль, розмовляють диким суржиком! Мене вражають люди, які дуже люблять Україну, але... без українців, з їхньою мовою, культурою, історією. Вони, бачте, життя готові віддати за Україну, але за умови, що в ній не залишиться жодного українця, який справді поважає себе, свою рідну мову, свою культуру, свою національну історію. А даремно!
– Але, як я розумію, Ви не проти розвитку в Україні інших мов і культур?
– Як я можу бути проти, якщо половина моїх книжок написана російською мовою, а окремі твори перекладені п'ятнадцятьма мовами світу? Ось щойно мені надіслали антологію з перекладом моєї новели румунською мовою.
Я ніколи не забуду, як під час конфлікту у Придністров’ї російські ЗМІ безліч разів демонстрували телесюжет, у якому якась російськомовна жінка репетувала в камеру: «Я двадцять років прожила в Молдавії, і я пишаюся тим, що ні слова не вивчила молдавською!». Справа, як ви розумієте не в «російськомовній» крикусі, а в тому, з яких російських ура-патріотичних позицій це подавалося. Отож, зараз в Україні ми спостерігаємо ту ж тактику деяких ЗМІ і ті ж пропагандистські прийоми.
Сучасна Україна – це країна, що перебуває в процесі мирного демократичного становлення. Саме мирного. Згадайте, які багатомільйонні криваві (політичні й етнічні) чистки влаштовував комуністичний режим, формуючи свою нову державу – СРСР. Хіба не прихильники цього режиму гучніше за усіх кричать зараз про відсутність демократії в Україні? Хіба не у нас, користуючись відсутністю державного захисту інформаційного простору, більшість ЗМІ нагло, щодня, провадять антиукраїнську, антидержавну пропаганду? Що ж стосується нашої української історії, одну частину якої писали для нас історики пропольської, а другу – проросійської, прокомуністичної орієнтацій... У своїх творах «Козацькі вожді України», «Хмельниччина» та ін. я дивлюся на історію очима і душею українця. Це я вивів формулу, якою зараз користуються багато істориків: «Якщо в народу немає своєї державності – державних зрадників у нього ніколи не було і бути не може! Є всього лише політичні діячі, які, у силу обставин, змушені дотримуватися тієї чи іншої міжнародної орієнтації». Однак самих істориків це не стосується. Історик України повинен дивитися на історію України очима українця, чітко спираючись при цьому на документи і факти.
І ще, я багато разів говорив: ми повинні звикнути до того, що існують «нація етнічна» і «нація політична». Всі ми з вами – громадяни однієї країни, тому повинні формувати політичну націю, виходячи з канонів якої, всі громадяни Франції, незалежно від свого етнічного походження, є... так-так, французами!
– Ви відомі далеко за межами України. Якою Вам бачиться наша країна у найближчі роки?
– У найближчому майбутньому я бачу Україну розвиненою, могутньою європейською державою. Більше того, вона знову, як і за часів Київської Русі, стане центром східноєвропейської культури і християнства. Для цього в Україні є всі економічні, військово-оборонні та історичні передумови. І географічні теж – адже саме в Україні перебуває географічний центр Європи.
Ми володіємо зараз шістьома родовищами золота, зокрема місцевим, Савранським родовищем, запаси якого у кілька разів перевищують промислові. У нас солідні запаси нафти. Особливо багато її на Полтавщині, Сумщині, на просторі від Дністра до Дунаю, і по шельфу від Дунаю до Азовського моря. Усього лише 25% було добуто раніше нафти і газу в Прикарпатті. За запасами уранової руди ми на третьому місці. Якби весь світ припинив добувати залізну руду, то двісті років він міг би жити на українських запасах. За алмазними родовищами ми поступаємося хіба що Південно-Африканський республіці.
У нашого народу стародавні трудові й воїнські традиції. Тому зараз головне завдання нашого суспільства – домогтися того, щоб влада в Україні стала, нарешті... українською, причому не стільки етнічно, скільки за духом своїм, за мисленням.
– Ви є автором ста книжок і декількох тисяч публікацій у пресі. При цьому донедавна працювали в газеті. Виникає логічне запитання: скільки ж Ви відпочиваєте, і чи відпочиваєте взагалі? І кілька слів про хобі.
– У звичайному розумінні я не відпочиваю ніколи. Зазвичай мені дуже добре пишеться пізнього вечора і вранці. Втім, коли я не прив'язаний до якоїсь посади, поняття дня і ночі для мене не існує. Я працюю цілодобово з невеликими перервами на сон і прогулянки. У поїзді та літаку мені так само приємно «розкручувати» сюжет чергового роману, як і за письмовим столом. Впродовж усієї своєї юності, і аж до недавнього часу, я захоплювався бойовим розділом самбо та іншими бойовими мистецтвами. Це захоплення, та ще служба в армії, сформували мій суто спартанський спосіб життя. Я завжди із презирством ставився до чоловіків, які впадають у депресію, наркоманію, алкоголізм; у лінощі душі й тіла. Вони не гідні цього світу і цього життя. Не гідні покликання і місії чоловіка.
– У кожної людини є життєвий принцип, від якого вона майже не відступає. А яке у Вас життєве кредо?
– Моє кредо: ворогам не мщу, друзів не зраджую. Протягом усього свого життя я намагаюся дотримуватися цього принципу.
– Богдане Івановичу, що б Ви побажали молодим журналістам-початківцям?
– Я завжди говорив одеським журналістам: «Не сійте паніку, не сійте смуту. Не запускайте бумеранг національної ворожнечі. Вселяйте віру, шукайте позитив. Так, сьогодні існує багато проблем, але шукайте і те, що здатне надихати. Дайте людині ковток віри у те, що все погане минеться, заохочуйте її працьовитість, мудрість і мужність».
Журналіст – це не просто людина, яка пише статті для газети або готує радіо– і телерепортажі. Журналіст, зокрема, газетяр – це спосіб життя, коли все повинно підпорядковуватися газеті: верстка, відрядження, оперативність; а ще – це журналістські традиції, журналістська етика, принципи, взаємовиручка...
Кожен журналіст повинен розуміти, що свої плани, бажання і амбіції він зобов'язаний підкоряти редакційній необхідності. Якщо журналістові хочеться писати про «весільні танці» журавлів і піднесені почуття – то хто забороняє? Пишіть! Але лише після того, як здасте відведені вам проблемні матеріали: про злигодні пансіонату для старих; про бездомних дітей, про досвід фермерського господарювання або пошуки альтернативних джерел енергії. Тобто, в нашій професії, як і в професії військовиків, медиків, важливе вміння підкорити себе виробничій необхідності, волі редакції, ситуації, що створилася в країні і краї. А ще потрібно відчувати редакційний колектив і навчитися жити в ньому.
Свого часу у «молодіжці» я впровадив практику «журналіста, який змінює професію». Прийом, зауважу, не новий, його використовували і письменники (згадайте хоча б творчі досліди американського письменника Артура Хейлі – романи «Вечірні новини», «Аеропорт» та ін.), і журналісти, але завжди ефективний.
Особисто я почав з того, що придбав білий халат, переодягся і, діставши згоду медичних інстанцій, кілька днів працював санітаром на «швидкій допомозі». Щоб потім написати матеріал про проблеми «помилкових викликів» і взаємини між медиками і пацієнтами.
Тобто, я побажав би молодим журналістам менше впадати у апломб, у амбіції, а намагатися пізнавати життя у всіх його проявах і у публікаціях бути об'єктивним.
Свого часу в одеських ЗМІ раптом з'явилося повідомлення: «Вибухнув хімічний склад. Рознесло стіни, знесло дах!… Другий Чорнобиль!». Деякі журналісти безсовісно переписували цю інформацію один в одного, додаючи до неї найнемислиміші подробиці.
Я поїхав до цього складу. Звичайно ж, краще б його там не було, але... Виявилося, що я був першим журналістом, який пройшов на його суворо охоронювану територію. Більше того, виявилося, що цей склад являє собою... усього лише голий бетонний майданчик в степу, обгороджений тільки колючим дротом. І нічого більше. Там ніколи не було ні стін, ні даху, які нібито «знесло вибухом». А весь «вибух» полягав у тому, що в одному з баків трохи піднялася кришка, і відбувся невеликий викид. Кришку закрили, і отвір залили спеціальним розчином. І це все. Але через піднятий журналістами провокаційний галас жителі вже збиралися перекривати залізницю і шосе, з'явилися перші ознаки громадської паніки.
Журналіст не повинен боятися йти на конфлікт, якщо те, про що він говорить, правда. Але в той же час він завжди повинен усвідомлювати відповідальність перед суспільством за своє слово. Після розвалу Союзу журналісти бурхливо раділи зникненню цензури. Але при цьому багато хто забув, що замість політичної цензури повинна активніше проявлятися внутрішня самоцензура – громадянськості, патріотизму, мудрості й життєвого досвіду.
– Дякую за розмову.
