ІлляДмитровичКеліогло(назнімку) очолюєпостійнудепутатськукомісіюзагропромисловогокомплексутаекологіїуРенійськійрайоннійраді. Будучи наймолодшим керівником, він, проте, був обраний головою районної ради сільгосптоваровиробників. І він же першим зі своїх колег ризикнув вирушити у «самостійне плавання». Про це сьогодні – відверта розмова.
– Іллє Дмитровичу, до 2008 року Ви успішно керували сільгоспкооперативом "Долинське". Ви підняли "лежаче" господарство, справи пішли вгору, урожаї були високими, купували нову техніку. Чому ж вирішили піти з кооперативу і створили фермерське господарство?
– Настав такий час, що працювати у колгоспній системі вже неможливо. У кооперативі, скажемо так, дуже багато господарів – правління, загальні збори. Я, будучи головою СВК, завжди говорив: кожен член нашого колективу, кожен пайовик може внести свої пропозиції щодо поліпшення організації виробництва, я завжди готовий прийняти розумні думки. На жаль, люди можуть лише на загальних зборах викрикувати репліки. Одному потрібно кукурудзу посіяти – йому для овець необхідний корм. Другий хоче одержати зерно – птицю тримає. Пайовики не цікавляться кон'юнктурою ринку, перспективним планом розвитку підприємства... Я вважаю, має бути один господар, який усім розпоряджається і відповідає за усе.
– А, можливо, причина у тому, що керівник кооперативу не бачить у ньому свого особистого майбутнього? У будь-який час може зібратися критичне число опонентів і на загальних зборах переобрати голову СВК. Таких прикладів було чимало.
– Абсолютно з вами згодний. Керівники сільгосппідприємств не захищені. У радянський період кадрові питання вирішувала партія, і якщо голова колгоспу добре працював, то райком його лише підтримував. А тепер хто стоїть за керівником? Хто його підтримує? Тому я вирішив створити власне підприємство. У принципі, кооператив та фермерське господарство нічим не відрізняються...
– Вибачте, Іллє Дмитровичу, тут Ви лукавите.
– Я маю на увазі тих людей, які здають в оренду земельні паї. Навпаки, я, як фермер, пропоную вигідніші умови оренди. Я укладаю договори, згідно з якими за гектар орендованої землі даю по 500 кілограмів зерна. У Ренійському районі, наскільки мені відомо, землю в оренду на таких умовах ніхто не бере. Якщо говорити про працівників, зайнятих у моєму фермерському господарстві, то середня зарплата становить 1100 гривень на місяць. Крім цього, наприкінці року кожний одержує безкоштовно по 2 тонни зерна та порося на відгодівлю. Своїм працівникам – безкоштовна оранка особистих підсобних господарств, підвезення води та інші послуги. Я розумію, що грошей ніколи не вистачає, але будемо добре працювати – їх буде більше.
– У Ренійському районі Ви – перший голова СВК, який зважився створити приватне підприємство. А ось у Болградському, наприклад, кооперативів залишилося відсотків сорок. Із начальником сільгоспуправління Болградської райдержадміністрації Сергієм Георгійовичем Сакали ми аналізували роботу приватних підприємств та кооперативів і дійшли висновку, що перші з економічної точки зору ефективніші.
– Абсолютно правильно. Візьмемо результати нинішнього року. Хто у Ренійському районі одержав озимого ячменю по 54 центнери з гектара, як у мене у фермерському господарстві?
– По району середня врожайність озимого ячменю склала, соромно сказати, 15 центнерів з гектара.
– У мене пшениця третього класу дала по 35 центнерів. А в середньому по району?
– По 16 центнерів.
– Чим це пояснити? Адже умови, у яких працюють підприємства, практично однакові.
– І чим Ви це пояснюєте?
– Дотриманням технології. Яке насіння посіяв. І скільки душі вклав. Душа – це теж похідна врожайності. Хочеться працювати так, щоб підприємство процвітало, щоб люди одержували щомісяця пристойну зарплату. За обов’язком громадських справ я часто буваю у селах району, і бачу, що багато земель оброблені абияк. А потім скаржаться, що немає врожаю, не можуть розрахуватися із кредитами, купити солярку, виплатити зарплату. Але ж умови, у яких ми, сільгосптоваровиробники, працюємо, стають усе складнішими та складнішими. Як відомо, за останні 3-4 роки ціни на зерно піднялися незначно, копійок на 15 – 20 за кілограм. А ціна на ПММ зросла на 3-4 гривні за літр.
– Щороку – те саме. Як же виживають селяни?
– Продали зерно, розрахувалися за кредит і одразу взяли інший кредит. Це хіба – життя? Це хіба – робота?
– Років три тому, даючи інтерв'ю нашій газеті як голова СВК, Ви говорили про те, що кожен сезон вирішуєте завдання із чотирма невідомими: виробник сільгосппродукції ніколи не знає, які будуть ціни на ПММ та добрива, які гроші дадуть за продукцію і коли надійдуть державні дотації. Але, судячи з того, що Ви ризикнули створити фермерське господарство, це завдання із чотирма невідомими все ж таки розв'язуване?
– Сьогодні треба рахувати кожну копійку і здійснювати найжорстокіший контроль над усім. Наприклад, ПММ можна заощаджувати, відмовившись від обробітку землі плугом, застосовуючи дискові борони та інші методи обробітку землі.
– Тобто, за раціонального використання коштів сільське господарство залишається прибутковим?
– Якщо серйозно займатися, то кожна справа може принести віддачу. А якщо робити вигляд, що працюєш...
– Мимоволі виникає запитання щодо доцільності державних дотацій. Чи потрібно підтримувати такі господарства, що ледве животіють?
– Я обмінювався досвідом у Голландії, у Польщі. Там зовсім інше ставлення держави до сільського господарства. По-перше, "загниваючий капіталізм" запозичив у нас систему планового ведення господарства, від якої ми так хоробро відмовилися. По-друге, сільгоспвиробник там одержує кредити під 3 – 4% річних, а в нас – під 26 – 30%. Наші банкіри одержують надприбутки! Втім, це – не мої питання, цим має займатися уряд. Якщо говорити про державні дотації, яких ми вже практично не бачимо, то розподілялися вони не зовсім правильно. Наприклад, давали дотацію на посіяний гектар. Один одержав 15 центнерів, другий – 50 центнерів з гектара... Очевидно, треба було дотувати одиницю виробленої продукції, щоб стимулювати ефективніше виробництво.
– Іллє Дмитровичу, про що Ви мрієте? До чого прагнете?
– Якщо говорити про роботу, то мені б хотілося взяти під оренду до 5 тисяч гектарів землі. Хотілося б придбати повний набір техніки. Мрію, щоб господарство було успішним і прибутковим. Щоб можна було запросити будь-якого міністра або закордонного гостя і показати, як в Україні можуть ефективно працювати.
– Останнім часом у села прийшли великі компанії, фінансово-промислові групи, зокрема й із закордонним капіталом, які починають вкладати гроші у сільське господарство. Чи не поглинуть "акули" бізнесу "дрібних рибок" – фермерські господарства, такі, наприклад, як Ваше? Ви не побоюєтеся такого сценарію?
– Я повинен працювати так, щоб витримати конкуренцію. Не витримаю – що ж робити...
– А ким Ви бачите себе у суспільстві? Капіталістом, напевно, буде дуже гучно сказано.
– Знаєте, неподалік від села Долинського я купив ділянку із будівлями та спорудами, вони раніше належали рибоколгоспу. Я її називаю – "мій маєток". Мені дуже подобається це слово – "маєток". Давайте через два роки (а час біжить дуже швидко) зустрінемося і поговоримо саме там. У своєму маєтку я посадив сто дерев – яблуні, груші, персики, вирощую кращі столові сорти винограду. Це – для душі. Там буде дуже гарно.
– Це буде Ваш маєток?
– Можливо.
– А Ви – поміщик?
– Поміщик – це хто? Господар. Це людина, яка разом із усіма працює. Приїжджаючи на поле, я одягаю робу, сідаю на трактор, залізаю на сівалку. Я виріс у селі, знаю цю роботу, вона мені подобається.
– Іллє Дмитровичу, Ви говорите про те, що багато землі в районі обробляється погано, а то й не обробляється зовсім. Але Ви ж – депутат!..
– Я намагався порушувати цю проблему. Але відібрати у недбайливого господаря землю не так просто – треба пройти через прокуратуру, через суди. А закони не працюють. І цим ніхто не хоче займатися. Багато питань порушується депутатами. Одержуємо відписки. Можу показати теку, це – матеріали для Жванецького! Боротися із вітряними млинами марно. У нас немає важелів впливу на тих, хто веде країну до краю прірви.
– Ви – зневірений депутат?
– Ні, не зовсім. Але я вважаю, що "Свобода із Савиком Шустером", де кожний б'є себе в груди, користі не приносить. Тому що далі слів ніхто не йде. А ми стараємося займатися цілком конкретними питаннями. Так, наприклад, разом із депутатом Ренійської райради, керівником ВАТ "Придунайський" Іваном Михайловичем Димчевим цього року побудували пам'ятник загиблим у роки війни морякам-дунайцям. Він практично готовий – залишилися художні роботи. На сьогодні займаємося озелененням, виділивши гроші на закупівлю саджанців.
– Ви людина – не бідна. До Вас звертаються по спонсорську допомогу?
– Майже щодня. Зі ста тих, хто звернувся, 80% йдуть задоволеними. Особливу увагу, звичайно, – ветеранам.
– Біля церкви подаєте?
– Ні. Хіба що інвалідам. Місяць тому я зіткнувся із жахливою картиною – дорослий чоловік копався у сміттєвому контейнері. Підходжу, запитую: що ти там шукаєш? Відповідає: "Мені їсти нічого". Я попросив його почекати хвилину, побіг додому, набрав у пакет із холодильника усе, що побачив, і виніс. Чоловік подякував, а я став розпитувати. Виявилося, йому не лише їсти нічого, але й жити ніде, ночує просто неба. Тоді я запропонував: давай будеш жити у моєму маєтку. Там тепло, є душова, забезпечене триразове гаряче харчування. Я тобі одяг новий куплю, сигарети. Але тобі потрібно буде вранці нагодувати птицю та поросят, підмести двір, полити дерева і квіти. Згодний? Не захотів. Як ви вважаєте, треба допомагати таким людям?..
