Дай, Боже, нашому тигреняті «тигром» стати!
Роздуми, на футбольний Олімп глядячи
Поштовхом до них стали два листи на ту ж тему – футбольну. Їхні автори – давні друзі нашої газети, які багато разів у ній друкувалися, члени Національної спілки журналістів України.
І Людмила Опроненко, і Дмитро Чаркін (а саме про них і про їхні листи йтиметься) – люди, навчені життєвим досвідом, шановані і, не помилюся, стверджуючи, що вони – справжні патріоти держави, у якій живуть.
Свідчення тому – їхні міркування, надіслані до редакції у різний час. Дмитро Чаркін написав з нагоди весняної перемоги донецького «Шахтаря» в останньому в історії цього турніру розіграші Кубка УЄФА. Людмилу Опроненко спонукали взятися за перо осінні прикрі «до сліз Андрія Шевченка і моїх особистих сліз» поразки національної збірної України від греків, а також київського «Динамо» від «Інтера» та «Барселони». Ці «баранки», як відомо, запалили у переддень року Тигра червоне світло перед вітчизняними футбольними «тиграми» у їхніх спробах продовжити боротьбу у плей-оф найпрестижніших турнірів: Ліги європейських чемпіонів і фінальної частини Мундіаля-2010.
– Хоча тонкощів гри не знаю, однак хочу висловити про неї свою думку, – пише Л. Опроненко. – Сумно дивитися, як одинадцять чоловіків безрезультатно ганяють м'яча по полю всі 90 хвилин... Яким був футболіст Стрельцов!? Якщо він бив по м'ячу, то бив зі знанням справи. М'яч летів туди, куди він його спрямовував. Коли бігли Лобановський або Блохін, то вони не просто бігли. Наближаючись до мети, посилали м'яча не замислюючись, не тупцюючи на місці довкола нього, витончено, у потрібну точку. Очам цих футболістів була відкрита панорама всього поля.
Саме цього – професійного периферійного зору, не вистачає сьогоднішньому поколінню українських футболістів, вважає Л. Опроненко. Як на мене – думка далеко не дилетантська, а точніше, досить тонке спостереження і досить логічний висновок. Справді, якось останнім часом наші тренери-селекціонери, та й головні тренери команд, на відміну від багатьох своїх закордонних колег, більше звертають увагу на антропоморфічні дані молодих футболістів (зріст, щоб повище, статура, потужність удару, фізична швидкість, жорсткість).
Слів немає, ці складові дуже важливі для сучасного футболу. Але, як на мене, куди важливіші такі чинники, як швидкість ігрового мислення, і, відповідно, ухвалення рішення, техніка володіння м'ячем, культура пасу за допомогою всіх видів передач (довгих, середніх, коротких; різаних, кручених, прямих; сильних, «парашутних», пласуючих тощо) і, звичайно ж, уміння бачити поле, читати, мов класний шахіст, гру. Такі майстри за всіх часів, навіть не володіючи «гренадерськими» даними, приносили величезну користь команді, задоволення – гурманам, робили футбол, крім усього іншого, естетичним. Прикладів тому чимало у світовому, та й у нашому українському футболі: бразильці Пеле, Вава, Гарринча; німці Зеелер, Мюллер, Беккенбауер; французи Фонтен, Платіні, Рібері; італійці Мацолла, Індзагі, Дель П’єро; українці Блохін, Беланов, Шевченко...
Завдання вітчизняних тренерів – розвивати саме ці здібності футболістів, змушувати їх мислити на полі і при цьому, як казав герой фільму незабутнього Леоніда Бикова «У бій ідуть одні «старики» комеск Титаренко, «уміти крутити головою на всі 360 градусів». Сьогодні ж у нас обдаровані, які стали чемпіонами і призерами першостей Європи серед юнаків і юніорів, залишаються не більше, ніж тими, хто подає надії у свої 22 – 26 років. У той час, як їхні однолітки, що здобули не таку гучну славу на аналогічних світових і континентальних змаганнях, є першими номерами і у своїх національних збірних, і у провідних футбольних клубах планети (Криштіан Роналду, Франк Рібері, Златан Ібрагімович, Петер Чех, Леонель Мессі, Андрій Аршавін, Йон – Арне Ріісе, Сейду Кейта та багато інших).
– Як патріот своєї держави хочу запитати, – завершує свій лист Людмила Опроненко. – Невже у нашій країні немає гідних тренерів? Не вірю цьому. Вони є. Тільки не всі з них можуть пробити наш бюрократичний хаос.
Ці рядки перегукуються з думками Дмитра Чаркіна:
– Я завжди з великою насолодою дивлюся поєдинки за участю наших боксерів, братів Володимира та Віталія Кличків. І пишаюся ними. Вони демонструють силу і дуже високу майстерність, завойовуючи авторитет собі та країні. А от командою «Шахтар» пишатися не можу. Нехай не ображаються на мене справжні донецькі шахтарі. Команда ця не шахтарська, а «бразильська», як назвав її один з футбольних коментаторів.
Ніколи не повірю, що у нашій рідній 46-мільйонній країні немає талановитих, сильних, гідних футболістів, щоб з них створити свою команду, з нашого, українського народу. Так, для цього треба трудитися, працювати. Звичайно, легше купити гарних гравців з інших держав. Але такий шлях не дуже радує...
Важко не погодитися з Дмитром Чаркіним. Адже, як показує історичний досвід, свого часу, захопившись «легіонуванням» національних чемпіонатів, ходили у «тигренятах», не стаючи «тиграми», такі футбольні держави, як Англія, Португалія, Іспанія, Нідерланди, які зазнавали поразок на чемпіонатах світу та Європи. І лише, досягши розумного співвідношення «свій – «легіонер» у клубах, вони почали досягати чемпіонських вершин на міжнародних аренах. Одне слово, у футбольній, як і у будь-якій іншій справі, слід пам'ятати рядки Володимира Маяковського:
Смотрите на мир без очков и шор,
глазами жадными цапайте
все, что у нашей земли хорошо,
и что хорошо – на Западе.
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»
З думкою не згоден!
Якужеповідомлялося, уКиєвівідбуласянеформальназустрічжурналістівітренерськогоштабузбірноїУкраїни– ОлексіяМихайличенка, ВадимаЄвтушенка, ВолодимираВеремєєваіМихайлаМихайлова.
– Напевно, багато хто з вас запитує себе, у якому ранзі ми зараз перебуваємо перед вами, – взяв слово Олексій Михайличенко. – Тому одразу хочу уточнити: наші контракти з Федерацією закінчилися 1 грудня, і пропозицій про продовження співпраці нам не надходило. Тому зараз перед вами не тренерський штаб збірної, а приватні особи. Але все одно ми пройшли дворічний етап, тому хотілося б ще раз згадати добір, розставити акценти: де допущені помилки, що зроблено правильно... Адже життя триває, і всі ми хочемо, щоб наша національна команда прогресувала.
Я не погоджуся з думкою, що добір до ЧС-2010 був провалений. Програний був плей-оф. Протягом усього добору ми намагалися вирішити поставлене завдання, набирали очки. Ми намагалися переглянути якнайбільше футболістів, використовувати якнайбільше різних зв'язок для того, щоб знайти оптимальний варіант команди. Адже рівень нашого чемпіонату не завжди подає повну інформацію... Окремі виконавці можуть чудово грати в національній першості, але губляться на міжнародному рівні.
Так, у нас є такі потужні команди як «Динамо» і «Шахтар», які спрямовані на досягнення високих завдань, але, на жаль, тамтешні хлопці, яких ми розглядаємо як кандидатів до збірної, не завжди витримують конкуренцію.
Якщо повертатися до гри зі збірною Греції, то із точки зору результату, вона була дуже невдалою. Ми пропустили один м'яч за п'ять-шість матчів, але він став вирішальним. Винна вся команда. Можливо, нам десь не вистачило майстерності, але, на мій погляд, насамперед – досвіду. Нехай цей досвід виявився невдалим, але через це треба пройти, стати чоловіками, зробити висновки і йти далі. Якщо ти обрав футбольний шлях, то повинен бути готовим до перемог і поразок, до злетів і падінь.
– Так Ви готові залишитися й продовжити роботу в збірній?
– Зараз я не готовий про це говорити навіть чисто психологічно. Я не сліпий і бачу, що діється навколо моєї кандидатури. Я готовий працювати і знаю, як це робити. За два роки ми переглянули безліч матчів, багатьох хлопців. Далеко не все у нас проходило гладко, ми сперечалися, доводили один одному свою точку зору. У нас один напрям роботи, але погляди різні...
Я не зможу відректися від збірної, я українець. Я буду переживати за цю команду, за тих хлопців, які з'явилися при нас. Хочу, щоб вони прогресували, виправдували ті аванси, які ми їм видавали. Ми намагалися не жити лише сьогоднішнім днем, а дивитися на перспективу.
Тренерська доля – хвилеподібна. Є злети і падіння. Не можна говорити про те, що я зараз понесу своє досьє на біржу тренерів світу, ні. Я буду аналізувати ту ситуацію, що склалася, буду вдосконалюватися і готуватися до наступної роботи. Іноді поразки дають великий стимул для вдосконалення, для того, щоб наступний крок був якіснішим.
За матеріалами сайту «Спортобоз»
підготував Євген НИЗОВ
300 тисяч гривень для юних дзюдоїстів
ВІзмаїлінатериторіїміськвійськкоматувідкритоспортивнузалуміськоїДЮСШдлязанятьюнихдзюдоїстів.
Вітаючи і тренерів, і юних спортсменів із цим новорічним подарунком, в.о. міського голови Ірина Рудніченко підкреслила, що турбота про дітей і про все те, що сприяє їхньому вихованню, залишається головною справою міської влади.
За словами директора ДЮСШ Анатолія Желева, місто витратило на реконструкцію будинку, де розташувалася зала, близько 300 тис. грн. До речі, раніше у ізмаїльських дзюдоїстів свого приміщення не було, їм доводилося буквально поневірятися. І при цьому, як правило, представники цього виду спорту неодноразово перемагали на обласних і всеукраїнських змаганнях.
– Те, що тепер є своя зала, – сказав тренер, ветеран спорту Борис Кравченко, – багато до чого зобов'язує всіх нас. Тут займаються 8 груп, у кожній по 12 – 15 хлопчиків і дівчаток. Діти приходять сюди три-чотири рази на тиждень. Головне, що ми прагнемо в них виховати – дисциплінованість, витримку, волю до перемоги, уміння постояти за себе.
Євген МАСЛОВ,
власкор «Одеських вістей»
