Роздержавлення та приватизація держмайна у 1993 – 1996 роках в Україні надавали можливість кожному дієздатному громадянинові країни взяти участь у цьому процесі, одержавши ваучери на 50000 карбованців. Однак процес приватизації був організований так, що його власниками стали не 23 – 24 млн чоловік дієздатного населення країни, а незначна купка олігархів.

Тепер настав період приватизації землі. Земельна реформа та приватизація земель сільськогосподарського призначення на підставі земельних сертифікатів, без активної участі у цьому процесі органів місцевого самоврядування, може призвести до того, що родюча земля нашої країни, як і держмайно, стане власністю декількох сотень латифундистів. Про що неодноразово писала і газета «Одеські вісті».

Хочу поділитися і деякими своїми спостереженнями з цих проблем.

Земельна реформа, розпочата 15 років тому і спрямована на створення справжнього господаря землі, триває й по сьогодні. Але такий господар землі сільськогосподарського призначення поки що не з’явився. Виняток становить лише незначна кількість великих сільгосппідприємств, які очолюють відомі досвідчені аграрії, а також окремі фермерські господарства, землі яких отримані у власність і в оренду цільним масивом, розміщеному в одному селі.

За цей період в Україні ухвалено три земельних кодекси. Останній зі змінами та доповненнями на 1.01.2004 року. У цьому основному земельному документі держави закріплені нові правові положення:

Відзначимо його головні вимоги:

– землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати у приватній власності тільки громадян України;

– порядок виникнення, здійснення, припинення та охорони земельних прав власників землі;

– державна реєстрація земельних ділянок;

– право земельного сервітуту.

Окремо виділено постулат про те, що земля є не лише об’єктом власності та господарювання, але й природним ресурсом.

Здійснення на практиці цих положень у відповідності зі статтями 8, 10, 12, 17 Земельного кодексу покладено на обласні, районні, сільські та селищні ради. Одним із основних пунктів їх повноважень на місцях є встановлення і зміна меж сіл і селищ. Під вимогою цього пункту, гадаємо, треба розуміти «Проведення інвентаризації земель у кожному селі та селищі». Але про це чомусь у Земельному кодексі прямо не вказується. Тоді виникає запитання: яким чином місцева, районна влада та відділи земельних ресурсів при них можуть раціонально керувати землями в окремому селі, у районі в цілому, якщо не проведена інвентаризація земель по видах сільгоспугідь, по володарях та власниках. З даної причини дотепер багато сільських та селищних рад області не мають реального проекту землевпорядкування та генерального плану розвитку населених пунктів.

Це говорить про те, що керівники практично не знають, скільки гектарів землі перебуває у розпорядженні територіальної громади, зокрема ріллі, пасовищ, сінокосів, багаторічних насаджень, лісосмуг, польових доріг, госпдворів та інших видів земель. У багатьох селах не проведено розмежування земель державної, комунальної та приватної (колективної) власності, не провадиться контроль за використанням земель.

Дійшло до того, що сільгосппідприємства у своїх річних фінансових звітах (форма № 50-СГ, доповнення 2б) показують лише площу ріллі, зокрема взяту в оренду. Тоді виникає запитання, а за ким значаться площі польових доріг, лісосмуг, пасовищ, косовиць, госпдворів і хто вносить плату до місцевого бюджету за їхнє використання?

Площа ріллі, що значиться за колишніми КСП і СВК, за мінусом землі резервного фонду та запасу, на сьогодні розпайована між членами цих підприємств. У більшості сіл області видано держакти на право власності із виділенням у натурі пайової ділянки. Для цього складено карти-схеми їхнього розташування, передані у власність на підставі держакта із вказівкою у ньому площі ріллі, сусідів по межі та кадастрового дев’ятнадцятизначного номера земельної ділянки. Але при цьому знайти свою ділянку землі без землевпорядника власник не може, тим більше під’їхати до неї для обробітку ділянки. Те ж саме відбувається і з землями резервного фонду та запасу. Багато сільських та селищних голів не знають, де ділянки перебувають і скільки їх. Ні в натурі, ні на карті-схемі.

Праві автори-політики, які порушують ці питання у своїх передвиборних програмах: так, нинішня плутанина і хаос у земельних ресурсах сільськогосподарського призначення влаштовує чиновників, які зосередили у своїх руках сотні тисяч гектарів ріллі, орендованих на грабіжницьких умовах – на 30 – 50 років за копійки, без права перегляду договорів оренди. При цьому особливо ображає те, що власники земельних ділянок не знають реальної ціни своєї ділянки землі, від якої орендар нараховує йому орендну плату у розмірі 1,5 – 3 або нехай навіть 5 відсотків.

Друга несправедливість в орендній платі за земельну ділянку полягає в тому, що при її визначенні в натурі (зерном, соняшником) за основу береться не виробнича собівартість центнера продукції у господарстві, а середня ціна її реалізації, що склалася. Такий підхід значно занижує обсяг натуральної орендної плати, тому що виробнича собівартість центнера продукції значно нижча за ціну її реалізаційної ціни. Крім того, якщо орендодавець реалізує отриману продукцію на ринку, пайовик не дістане прибуток, а податок до місцевого бюджету за отриману орендну плату внести зобов’язаний. То ж орендодавець у збитку тричі: зменшенням обсягу орендної плати в натурі; не одержанням прибутку від реалізації продукції на ринку; сплатою податків за орендну плату із власних заощаджень. Це відкрите пограбування власників землі – орендодавців на очах, а точніше при потуранні керівників місцевої та районної влади. Про що справедливо говорилося і в статті Степана Сербінова «Злидні... на благодатній землі» («ОВ» за 08.12.2009 р.).

Другий недолік в оренді землі, що допускається значними товариствами із обмеженою відповідальністю, акціонерними товариствами, приватними підприємствами і навіть фермерами, має соціально-економічний характер і полягає у тому, що керівників цих підприємств цікавить лише взята в оренду рілля, що по-варварському використовується ними для виробництва зерна, насіння соняшнику, ріпаку та інших високорентабельних культур без дотримання сівозмін.

А створення та дотримання системи сівозмін є основною агротехнічною вимогою навіть за інноваційного ґрунту. Ці вимоги підтвердили і учасники навчання головних агрономів Одеської області за участю заступника начальника Головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації І.В. Панчишина, основна теза якого: «Немає ферм – немає сівозміни», про що писали «Одеські вісті» («ОВ» за 26.12.2009 р.).

У той же час більшість орендарів землі, взявши землю в оренду на тривалий термін, не ставлять перед собою завдання дотримуватися необхідних агроприйомів, відновлювати та розвивати галузі тваринництва.

Нам здається, що для розв’язання проблем, порушених у статті, необхідно, щоб сільські громади, районна влада (райдержадміністрації, районні ради, управління агропромислового розвитку) використовували та виконували свої повноваження відповідно до згаданих статей 8, 10, 12, 17 Земельного кодексу України.

Відповідно до закону, вони повинні:

– забезпечити проведення інвентаризації земель у населених пунктах та розмежування земель державної, комунальної, приватної (колективної) власності, із залученням у літній період студентів землевпорядного факультету Одеського державного аграрного університету;

– вимагати у орендарів встановлення нормативної вартості орендованих земельних ділянок та її щорічне збільшення на коефіцієнт інфляції відповідно до Указу Президента України від 2.02.2002 р. № 92, про що у письмовій формі інформувати орендодавців;

– провести перерахунок обсягу орендної плати в натурі (продукцією) за виробничою собівартістю, що склалася в господарстві, одного центнера того ж зерна;

– домагатися обов’язкового включення до договору оренди землі взяття орендарем на себе зобов’язань щодо створення та розвитку молочнотоварних, свинарських та інших тваринницьких ферм, а також соціальної інфраструктури на селі.