– Вирушаю у робочу поїздку по селах, – поінформував мене голова Саратської районної ради Іван Семенович Райнов, – запрошую і вас. Якщо пощастить, познайомлю з унікальним чоловіком.
Подібні пропозиції входять до розряду журналістських удач. Нарешті, спідометр автомобіля відрахував десятки кілометрів і позаду залишилася довга низка намічених зустрічей і населених пунктів. В’їжджаючи до останнього у межах Саратського району села Семисотки, Іван Семенович відзначив:
– Жаль, пропаде село. Мешканці, переважно, пенсіонери. Тепер їх сотні півтори навряд чи набереться. Але ми обов’язково намагаємося побувати і в таких крихітних поселеннях, почути сподівання і прохання людей. Але готуйтеся, через пару кілометрів від Семисотки – цілковитий контраст.
…Сусідній Тарутинський район. Степова симфонія колишнього військового полігону захльостує пронизливим акордом тисяч цикад. Розкриті долоні затишної долини відкривають погляду калейдоскоп численних будов. Це Нова Фрумушика. Нам справді пощастило: Олександр Андрійович Паларієв, з яким обіцяно знайомство, метушиться у ролі виконроба. Він і є засновником Нової Фрумушики. Очам не віриться: за три з лишком роки одеський інвестор Паларієв зумів не тільки відтворити вотчину батьківського села Фрумушики, знесеного з лиця землі, але і спорудити вівчарський комплекс з механізованим доїнням для череди у 7,5 тис. жирнохвостих овець каракулевої породи, створити унікальний етнографічний музей під відкритим небом, спорудити упорядковане житло для чабанів і працівників комплексу, також гостьові будиночки для етнотуризму. Матеріальну підтримку одержали мешканці навколишніх сіл, задіяні у спорудженні та роботі на постійній основі.
Колишня Фрумушика (у перекладі з молдавської – красуня) розташовувалася за півкілометра. Перед початком війни у селі з великою церквою жило понад 3 тисячі чоловік. Тут десятиріччями жили прадіди і діди Олександра, народився батько – Андрій Деомидович. У 1946 році за кілька годин мешканців Фрумушики виселили з місць проживання. Село зрівняли зі степом. Все відбулося на догоду рішенню про створення на тутешніх землях великого військового полігона за постановою Раднаркому СРСР.
Сьогодні, коли землі Тарутинського полігону відведені для створення ландшафтного заповідника, а сам полігон наказав довго жити, ініціатива Олександра Паларієва, підтримана у межах проекту ЄЕС «Комплексного використання земель євразійських степів», втілилася у повнокровні результати. Починаючи з 6 червня 2006 року, буквально на очах безлюдна гладінь Буджацького степу у цьому місці несподівано «роздобріла» будівлями.
Дивує багато чого. Продуманий до дрібниць ландшафтний дизайн поєднує етностилістику і сміливе втручання сучасних технологій. Гармонія груп семи етнічних споруд, – молдавського, українського, російського, болгарського, гагаузького, німецького, єврейського подвір’я, створених за старими кресленнями та ескізами, – заглиблює в атмосферу ХIХ століття.
– Молдавське подвір’я цілком відтворює наш родовий будинок у знесеній Фрумушиці, – ділиться Олександр Андрійович. – Коли переселяли, батькові було 13 років. Його емоційна пам’ять назавжди запам’ятала найдрібніші деталі домашнього затишку. Я доскіпливо випитував тонкощі, уточнював місце розташування на схемах. Коли будинок був готовий, привіз батька подивитися на копію його батьківської садиби. І одержав зауваження. Прадіди розташовували будівлі з чітким врахуванням рози вітрів. Вхід до будинку, будівлі для тварин, розташовувалися з підвітряного боку. У моєму ж випадку були незначні, але досить раціональні зміщення.
Сьогодні комфортабельні будиночки тваринників і сучасні міні-готелі для туристів обладнані душовими кабінами з гарячою водою. Ті, хто прибув відпочити, можуть порибалити на спеціально зарибненому озері. Для втіх любителів полювання на фазанів обладнано фазанарій, де птицю вирощують з часу інкубації. На околицях зустрічається багато здичавілих фазанів, випущених у природні умови для мисливської забави. У спеціальних літніх загонах живуть олені, ослики, коні, лами, кози, в’єтнамські та африканські свині, фазани, павичі, японські і пекінські курочки, на ставку – чорні і білі лебеді.
Різноманітною виявилася зібрана Олександром Паларієвим колекція, яка для зручності демонстрації розташована на другому поверсі бринзарія. Тут чимало предметів народного побуту, сільгоспінвентар. Одне з відділень заповнено більш ніж півсотнею етюдів із зображенням неповторної природи бессарабського степу пензля місцевого художника з Ламбрівки Івана Деде.
Унікальним є винний підвал, створений за прикладом одного із світових зразків, що ввійшли до книги Гінесса. Його склепіння прикрашене розкішними люстрами у вигляді повного виноградного грона. Багатометрова підсвічена панорама під товстим склом розташована буквально під ногами. Художня експозиція дегустаційного винного підвалу відображує процес виновиробництва, починаючи від лози до одержання ароматного напою у дивовижній посудині.
– Насамперед, побачене слід розцінювати як бізнес-проект, – уточнює Олександр Паларієв, – але применшувати емоційну складову і патріотичні мотиви я б не став. Пройшовши через багато безсонних ночей, розумію, чому прикипів серцем і душею до цих місць. Пишаюся по-справжньому, знаючи, що найкращі отари овець сьогодні у мого молодшого сина Михайла. Отож, рід Паларієвих далі відтворює цінності степових ресурсів.
