…Анотація до нової збірки віршів Іллі Рейдермана «Одесские этюды» сама схожа на етюд – це містка прозова замальовка про сутність поетичної книжки, у якій «виражена не лише традиційна для одеситів любов до рідного міста». «Етюдність», заявлена у назві, – усього лише форма для безпосереднього вираження того, що давно викристалізувалося у глибинах свідомості. «Природа – світ, який ми втратили?» Ось запитання, яке ставить автор. Але ми хочемо поставити йому запитання.
– Іллє Ісааковичу, Вашу книжку відкриває вірш, у якому «звучит вопрос на языке одесском»: – «Скажите, а у вас поэтов есть?» Давайте перефразуємо його: що є поет?
– Ганна Ахматова, з якою мені пощастило спілкуватися, якось зауважила, що тих, хто пише гарні вірші – багато, а поетів мало. Тобто, писати гарні вірші – не головне. Головне – бути поетом, прожити життя як поет, щоб доля та рядок зустрілися. А це не можна придумати, це повинно з тобою статися. Тобто, якось по-особливому потрібно жити... Можливо, не шукати якихось удач, життєвих успіхів тощо. Інакше можна перекрити дорогу і своїй поетичній долі, і своїм кращим віршам.
– У цьому ж вірші ви пишете: «Поэзия как солнечный удар»...
– Так, вірші несподівані – так само несподівані, як і кохання. Адже не можна сказати: «Дай-но, я зараз сяду і напишу вірша...» Вірші трапляються... приходять... Я писав багато віршів у маршрутці. Або вночі – прокинувся і записуєш. Це справді як сонячний удар ще й у тому розумінні, що й зненацька, і яскраво. Ще раз скажу – жити треба інакше, щоб цей сонячний удар стався.
– Інакше – тобто, не як усі? Йти своїм шляхом?
– Йти своїм шляхом, і не так, як усі, якщо розуміти під «як усі» підпорядкування якоїсь життєвої необхідності. Якимось чином треба зберегти духовну волю. І від держави, у якій живеш, і яка вимагала писати цілком певні рядки. Я посилав вірші до газет, журналів і мені відповідали: «У вас чудові вірші, але вони не про те, що хвилює нашого молодого сучасника». Отже, треба тоді писати «у стіл»...
– А інший Ваш вірш завершується запитанням «Скажи мне, скажи мне, собака, зачем мы, поэты, живем?» Навіщо ж?
– Знаєте, адже вірш написаний заради цього... Він жартівливий, але раптом виявляється – це розмова про минуле, яке обов’язково має жити в нас. Я себе уявляю там, у старій Одесі. Але головне: навіщо поети живуть? Колись це було зрозуміло – поет був шанованою людиною, «поэт в Росии больше, чем поэт» тощо. Але мені довелося жити за часів, коли вже було інакше, коли поет став менше, ніж поет. А бізнесмен став – більше. Відбулася переоцінка цінностей.
– Ви серйозно ставите запитання «зачем мы, поэты, живем» чи знаєте відповідь?
– Я знаю, звичайно, відповідь: ми дуже потрібні. Але я відповідаю зараз зі свого часу: для мене страшна нинішня незатребуваність. Ось де біль... Але знаєте, втішною для мене стала презентація цієї збірки у Всесвітньому клубі одеситів, де я раптом відчув... Тобто, читачі в мене були завжди... Отож, я вперше відчув, що потрібний: була і громадська увага, і визнання. Я раптом зрозумів, що, слава Богу, дожив. Ще не усе втрачено.
– «Стихи в уютной клетке не пишутся, увы...» Чи означає це, що щастя, спокій, добробут не можуть породжувати поезію, навіть, у якомусь розумінні, вбивають її?
– Убивають – так говорити я не стану. Не стану говорити, що поет обов’язково повинен бути нещасним. Це було б недобре... Нещастя в нього і так будуть... Дай йому, Боже, хоча б трохи щастя. Але психологічно – так, це вірно... «Вот когда нам действительно плохо, мы хорошие пишем стихи» – сказав поет. Коли тобі добре – вірші не пишуться. Цикл «Зимние сны» був створений у дуже важку пору мого життя. Я потрапив до санаторію імені Лермонтова і там намагався перебороти той тягар, який був у мене на душі. І раптом виявилося, що це кращі вірші з усіх, які я написав.
– Жити взагалі нелегко... Виходячи з того, що Ви пишете, вихід із непростих ситуацій можна знайти у... єднанні із природою. «Чтоб синичка-невеличка /села на ладонь твою. /Чтобы вспыхнул ты, как спичка, радуяся бытию. /Дождь идет, тебя кропя. /Хороша любая малость, /чтоб внезапно сердце сжалось, /восторгаясь и любя». Це чудово, але, боюся, не для усіх переконливо і навіть, вибачте, банально...
– Останніх два роки я веду клуб, якому дали назву «Клуб живих». Мене запитують: «А що, є мертві?» Я відповідаю: «Скільки завгодно!» І от, виявляється, що коли важко, у тобі проявляється найголовніше – усвідомлення того, що тобі даровано життя. Як би не було, тобі даровано життя. Це означає: підніми очі до неба, подивися на хмари, на птахів, на дерева і зрозумій, наскільки це взагалі усе важливо, наскільки життя – знову звучить банально – прекрасне.
– А що ж можна зробити, щоб протистояти розпачу?
– Ми не можемо знести ці будинки і відновити колишні... Але можемо, принаймні, зберігати історичну пам’ять. Що я, у міру сил, намагаюся робити у цій книжці. Для мене дуже важлива духовна пам’ять про те місто, що було. Будинки – це будинки, а духовна пам’ять – це і є міф Одеси...
