Той вересневий день сорок першого в аулі запам’ятався багатьом. Небо було запнуте чорними хмарами. Навкруги, як ніколи, не вистачало денного світла. Можливо тому, у кожному будинку раптом поселилося передчуття тривоги. Про нього умовчували. Але його відчували. Воно було поруч. Тепер із покоління в покоління аул називає той день чорним… А в хаті Мередових, кажуть старожили, з тих пір поселилися і радість, і тривога…
…Марал, зціпивши зуби, намагалася перемогти біль. А тим часом сльози повільно стікали на її стомлену шию. Плакала вона більше з радості, що ось-ось з’явиться на світ її первісток. І страждала від думки, що ростити доведеться його поки що без батьківської ласки… Місцева акушерка давала їй якісь настанови. Але Марал їх не чула… Вона подумки перенеслася на своє весілля… Стоїть Мурад, стрункий, опустивши карі очі. А лівою рукою міцно-міцно тримає її за ліктик. І так міцно тримає, що їй стало боляче. А вона терпить і думає про себе: ну, давай-давай, показуй свою силу. Я ж все одно не здамся, тому що вийшла заміж, кохаючи тебе… Мурад впевнено тримав її, стверджуючи свою любов…
…Вона лежить у дальній кімнаті і ніби відчуває пальці коханого і біль, що іноді, здається, може бути приємним…Тричі у житті вона бачилася з ним до весілля. Уперше, коли за домовленістю батьків, їх познайомили. Їм тоді не було ще і по вісімнадцять. Але, зізнавалася вона потім, відразу ж сподобалися один одному. Треба ж, думала вона, і за туркменськими традиціями волю батьків виконали, і за обопільним бажанням стали чоловіком і дружиною.
Марал, спогадуючи це, ледь посміхнулася. Але відразу посмішка зійшла з її розчервонілого лиця… На всю хату залунав голос їхньої дитини. Вона, не змовкаючи, кричить, кричить, а жінки, тримаючи Марал за руки, повідомляють: «Син! Син!» Мурад з радості аж підскочив.
– Відтепер ти можеш бути спокійним… Тобі на зміну прийшов твій син, наш помічник, – сказала йому мати.
Вона, мовчки вкладаючи, в мішок теплі речі, додала:
– Будь же таким чесним, як твій батько… І нехай тебе на війні береже Аллах…
Він хотів зайти до кімнати, щоб хоч одним оком подивитися на свого первістка. Але бабки-повитухи йому заборонили. Тоді він тихо-тихо постукав у двері, таким чином подякувавши своїй Марал за сина, і з речмішком за спиною вийшов з дому…
У центрі аулу зібралося більше проводжальників, аніж призваних до війська. Багато хто з них поспішав привітати Мурада з першим сином. З середини юрби долинав старечий жіночий голос:
– Мені ще моя бабуся розповідала, що не до добра, коли в день від’їзду солдата на війну народжується син…
Але відразу бабцю з усіх сторін стали осуджувати: мовляв, що за дурницю ти мелеш.
– Малята завжди народжуються для добра, – відповіла їй жінка, що дала життя дванадцятьом дітям.
– А й справді, може, краще Мураду завтра зайти до… як його там… ну… військкомату… Все ж іноді треба на прикмети зважати, – долучилася до розмови далека його родичка.
Навпроти стояли чоловіки, одягнені в туркменські халати: кожному було далеко за шістдесят. Вони сьогодні проводжали на війну своїх синів і молодших братів.
– Ну, які з них солдати, якщо в руках рушницю не тримали, – заперечив бородань.
– Нічого, їх спочатку навчать, а потім – і в бій, – заспокоїв другий.
– Легко сказати – у бій, – втрутився в розмову яшулі… – Правда, їх у нас, туркменів, за всю історію було багато… Так що нам не звикати… Ще від прадідів загартовані.
– От дивлюся на наших хлопців і не віриться, що хтось із них повернеться... не віриться... – похитавши головою, дивлячись на призовників, сказав один із проводжальників.
– На те і війна, Сердаре, щоб хтось вижив, а хтось загинув, – глибокодумно відповів йому яшулі, а потім додав: – Тільки гинути, як і жити, треба гідно, з честю…
– А як це, яшулі, визначити… гідно… – запитав його Сердар…
– Люди оцінять, як жив… від людських очей ні злу, ні добру не сховатися, – відповів той.
І доки офіцер довго заповнював із молодими якісь папери, перевіряв їхні речі, так би мовити, добирав, що можна взяти із собою в дорогу, яшулі нагадав стару туркменську притчу.
…Ніхто не знає, як давно це було. Але те, що було – точно, тому що цю бувальщину моєму прадідові розповів його прадід.
Жив в одному аулі дайханин на ймення Мезит. Мовчазним від природи був чоловік. Розмовляв мало, однак в голові добрі думки жили… І от якось він виростив якийсь пахучий, солодкий, жовтого кольору плід. Радіти б! Але знайшлися в тому аулі заздрісники. Вони пішли до правителя з наклепом, сказавши, що Мезит богохульник, тому що без його дозволу виростив незрозумілий плід… Мезита відразу кинули до темниці, а плід віддали правителеві, який наказав своїм підлеглим подивитися, що ж там, усередині… Не встигли до кінця його розрізати, як рознісся приємний запах. Доторкнулися до м’якуша губами: він – солодкий і соковитий, аж тане в роті…
Правителеві теж сподобався цей жовтий плід. На знак вдячності наказав охороні звільнити з темниці Мезида, щедро нагородивши його. Але найбільшою нагородою для дайханина був дозвіл вирощувати диню, вона з часом уславила наш туркменський рід…
Усі стояли, замислившись. Можливо, кожний почав подумки перебирати прожите. Але у всіх, хто мешкав тут, на очах аулу, було чимало спільних і радісних, і сумних днів… І сьогоднішній день всіх поєднав проводами молоді…
…Листи з фронту надходили рідко. Але кожний лист ставав подією для всього аулу. У кожній події найактивнішу участь брала Огульджан-поштарка. Вона всім сім’ям фронтовиків читала і переповідала «трикутники». Подейкують, що найчастіше під впливом сумної або радісної звістки плакала в аулі вона. Сьогодні гірку звістку Огульжан принесла Мередовим. Довго не наважувалася прочитати Марал похоронку про те, що при форсуванні Дніпра героїчно загинув її Мурад. І все ж прочитала…
– Неправда! Неправда! Це помилка, помилка! Мурад повернеться, – і зачинилася у кімнаті, просячи у Аллаха сил і терпіння її живому чоловікові…
Аул дотепер пам’ятає, як після війни у сорок п’ятому кожного дня виходила Марал назустріч землякам, що поверталися, і завжди вірила, що завтра прийде і він, Мурад. Але цей день не наставав…
Якось, всією сім’єю зібравшись за дастарханом, Марал оголосила:
– Двері нашої хати з цього дня будь-якої пори будуть відчинені навстіж… Нехай Мурад знає, що ми його чекаємо…
…І бабусею стала вона, а двері в її оселі – усе відчинені. Марал якось сказала своїй невістці:
– Зачинити двері нашої хати – це те ж саме що перепинити мій шлях до серця Мурада, – і знову пішла у кімнату за нього молитися.
…Онуку уже п’ятий місяць. А він – усе ще без імені. От і вирішили син і невістка вшанувати туркменську традицію, назвавши його на честь діда. А Марал проти:
– Він живий, він ще повернеться, – упевнено повторювала.
А вони опускали очі, не знали, як поводитися.
– Доки я жива, ім’ям Мурада не називати онуків… Гріх, гріх поховати його… Ні ми, ні в далекій Україні його могилки ніхто не знає… А якщо він не похований, отже, ж-и-в-и-й…, – останнє слово вона промовила протяжно, ніби проспівала.
Волі матері довелося підкоритися, назвавши першого онука не ім’ям Мурада, а прадіда Байрама. В аулі за це багато хто осуджував Марал. А хтось вважав, що, можливо, вона і має рацію. Але усе ж за таку її вірність в селі молодим ставили за приклад. «Серце, що без утоми чекає коханого понад п’ятдесят років, – виняткове, – так про неї сказав її лікар… – Але і таке серце втомлюється від болю…»
Марал було понад сімдесят, коли якось дуже стиснуло серце… Її вже полишала свідомість, а вона, гордовито піднявши голову, промовила:
– Відчиніть усі двері… відчиніть. Він живий, він прийде… І не зачиняйте їх після моєї смерті…
А серце Марал до останньої секунди билося, сподіваючись, що от-от прийде її коханий. Але він так і не прийшов. А серце усе ж таки зупинилося…
Уже четверте покоління виростає в хаті Мередових. А двері в ній жодного разу не замикали. Двері віддано чекають на свого господаря, воїна. А він назавжди залишився лежати в українських степах.
