Багато друзів і знайомих, почувши про те, що Людмила назавжди переїхала до чоловіка Сергія із цивілізованого містечка під Одесою у глухий степ, з подивом знизували плечима. Але після декількох років, коли Герастовські обжилися на новому місці, приїжджають до них помилуватися природою, відпочити. Хто знає, якби не вони, то могло б статися так, що ще одного населеного пункту з гарною назвою Зелений Гай не стало б. Останній його мешканець із більш ніж двохсот селян, вірніше мешканка, Настасія Ткач, померла у 2003 році. Уже були всі необхідні документи на списання села як такого, що не існує, подання до Верховної Ради, коли на порозі Кармелюківської сільради з'явилося це симпатичне сімейне подружжя.
– Хочемо оселитися в Зеленому Гаю, –бентежачись, заявили вони. – Ми вибрали цю місцевість із гарною назвою, відкривши карту України. Відчуваємо, тут обживемося, і нашим бджолам теж буде добре.
Стали розчищати територію від сміття, майже заново відбудовувати глинобитну напівзруйновану єдину хату. Пішки, за кілька кілометрів до найближчого села Правди, уже іншого, Кодимського, району, ходили до крамниці за продуктами. Там усі знаючі бабусі навчали їх, як хату відбудовувати, щоб двері вхідні відкривалися обов'язково усередину. Хоча новосели не зовсім розуміли, навіщо треба робити саме так. Але коли взимку снігу намело під самий дах, згадали цю повчальну підказку.
Минулої весни разом із синами розчищали старий здичавілий сад, знаходили то гільзи від патронів, то військові каски, то ще щось. Людмила згадала розповідь однієї з бабусь у крамниці про те, що під час війни тут були жорстокі бої. Вирішили усією родиною піти на цвинтар, відвідати могилу баби Настасії й заодно побувати на братському похованні воїнів. Занедбані, посиротілі могили зеленогаївців стали прибирати, фарбувати. Сини з батьком узялися за ремонт братської могили. Зробили власноруч надгробок у вигляді зірки з нержавіючої сталі.
По питну воду за кілометр ходили спочатку до джерела. Із замуленої криниці у дворі неможливо було брати воду. Розчистили. Прибудували до неї «журавель». З'явилася солодка, смачна кринична вода. Купили генератор. Зараз у хаті є світло. Можна дивитися телевізор. Удень роботи вистачає. У бджіл – медозбір. Привільно їм тут. У глибині лісу від їхнього дзижчання аж колишуться гілки на деревах. Ніколи б не повірила, що таке може бути, якби сама не побачила.
Вірний супутник і відданий друг родини – німецька вівчарка Грей, доброзичливо зустрічає гостей. Намагається заглянути в очі й доторкнутися до руки. Йому, як і його господарям, уже знайомі всі стежинки-доріжки. Він біжить попереду: то зникаючи у високій траві, то з'являючись знову. Грей, зринувши вкотре із зеленого моря, намагаючись зрозуміти напрямок супутників і добігши до казкового місця, повитого зеленню, зупинився, задоволено оглядаючись. Джерельна чиста смачна вода пробивається з-під коренів дерев, а над струмком – зелена арка. Над нашими головами затягла своє вічне «ку-ку» зозуля.
– Спочатку, з настанням вечора, – розповідає Людмила, дуже боялася крику пугача. Хоча тепер знаю:– якщо пугач закричав, потрібно заходити в дім, отже, дикі звірі вийшли на полювання.
А їх у цих місцях багато. Вільно розгулюють дикі кабани, козулі, вовки, лиси. До речі, двох лисенят і мені довелося побачити того дня. Вони підходять зовсім близько до будинку.
– Одного разу, – розповідає господиня, – Грей став поводитися якось незвично. Проситься до будинку, нервує. Зателефонували єгерям. З ними постійно підтримуємо зв'язок. Коли приїхали, виявилося, вовчиця привела вовченят за стогом соломи у городі.
Сини теж полюбили ці місця. Збираються сюди до батька у помічники. Мріють про купівлю трактора.
– Напевно, найголовніше у цих людях, – говорить голова Балтської райдержадміністрації В.М. Бабанський, – їхня висока мораль. Здавалося б, люди не мають взагалі ніякого стосунку до історії цього населеного пункту, до цієї території, а дбайливо зберігають пам'ять про минуле. Це говорить про їхню моральну чистоту. Я можу стверджувати, що й їхні діти будуть такими ж. Відновлення братської могили – головна заслуга їхнього сімнадцятирічного сина. Вони дбайливо ставляться до природи. Потрібно було вивчити, де у селі, з якого джерела люди пили воду, де худобину напували, де жінки прали. Адже приїхати туди, де жодної живої душі – це непросто. Сіл, загублених у степу, по всій Україні багато. У нас це – Карпове, Акулинівка, Отрада, Харитонівка. Це ті села, де люди переважно живуть громадами. Вони звикли до свого життя і нікуди не хочуть їхати. А молодшому Герастовському в подяку за відбудовану братську могилу в Зеленому Гаю, за його бажання творити (він зайнявся різьбленням по дереву, і досить успішно) адміністрація збирається купити і подарувати спеціальний інструмент для різьблення.
