– Ваше село – як маленька Швейцарія. За буйною зеленню і будинків не видно! – вигукує людина, яка вперше відвідала Василівку.
Розташувалася вона привільно – простору на усе вистачає – за три кілометри від центральної садиби, Нових Капланів. І за 28 км – від Арциза, райцентру.
Порівняння зі Швейцарією василіцям лестить. Але при чому тут іронічна посмішка на їхніх обличчях?
– А ви приїдьте до нас пізньої осені або краще взимку. Якщо дістанетеся..., – з тією ж іронією порадив літній чоловік.
А жінка з оберемком прив’яленої трави в руках, що стояла поруч, важко зітхнула:
– Про зиму, що була, згадувати страшно. Натерпілися. Занесло. Ні води, ні світла. А немає світла – телефони не працюють. Сніг розтоплювали і худобу напували. Жах!
Минула зима була відчутним випробуванням на вміння діяти в екстремальних умовах, а головне – на якість підготовки до неї. Глибинкам із зимовою стихією боротися було завжди складніше. Зв'язок з «великою землею» був на багато днів перерваний. Тиждень не могли повернутися до рідного села василівці, які поїхали напередодні у своїх справах до Арциза або Одеси. Районна шляхдільниця не встигала управлятися з очищенням доріг від сніжних заметів, та й грейдерів – одиниці. Добре, ще допомагали місцеві фермери і підприємці. Хоча й не всі... Але, як сказав голова Арцизької районної ради Іван Іванович Бузіян, «нема чого нарікати на стихію. Але більше такого авралу не буде. Не допустимо».
Добре б так – і щодо решти василівських негараздів. Від них напевно повинна боліти голова у сільських депутатів, членів виконкому. Але чи то за інерцією, чи то у впевненості, що не в їхніх силах щось змінити, – лише руками розводять.
Серйозних проблем – і справді забагато. Одна із затяжних і найскладніших – дороги. По суті. Їздити ними не можна. І, як невесело жартують водії, їм платити треба за моральний і матеріальний збиток. Машини-то зношуються швидше. Не дивно, що власники рейсових автобусів відмовляються сюди їздити. І василівці раді вже одному тому, що хоча б раз на день ходить до райцентру маршрутка. Та й то водій щораз обіцяє: все, востаннє їде. А якщо станеться так, що тоді робити?
– Наш син – студент і так по два місяці додому не приїжджає з Одеси, – ремствує вчителька Євгенія Юріївна Ібрагімова.
Водопровід у селі теж зношений неабияк. Добре, що став ним займатися місцевий фермер Валерій Степанович Стрезєв. По центральній вулиці систему відремонтували. А от до верхньої через слабкий тиск вода ледве доходить. Доводиться частенько возити її бідонами з нижньої. Родина Ібрагімових вихід свій знайшла. Викопали у городі 13-метрової глибини криницю, купили насос, шланг. Дорого. Але зате вода – нехай і технічна – є.
– А взагалі таке враження, – філософськи промовила жінка, яка пасла гусячий молодняк, – що села-глибинки тому й існують, щоб випробовувати на міцність наші нерви. У нас же ні перукарні, ні швейної, шевської майстерень. Навіть пошти, і тієї немає. А колись же була. Коли треба – йди три кілометри до Нових Капланів.
По суті, за усіма послугами їдуть василівці до Арциза. І дай Боже, упоратися з усіма справами до години дня – часу відправлення маршрутки. Тому що більше нічим іншим назад у цей день уже не повернешся.
Справді, чому невеликі села-глибинки найчастіше перебувають у незавидній ролі пасинків? Це самі люди таке запитання ставили. Ось і парти у школі хоча начебто й нові, але сидіти за ними дітям, які виросли з початкових класів, надзвичайно незручно. І стільців у вчительській не вистачає. Заповнюють за рахунок старих крісел із клубу. Щоправда, дах перекрили за рахунок районного бюджету. А от кошти на вуличне освітлення не закладені.
Тепер я розумію ту дівчину, у якої поцікавилася, як їй живеться в рідному селі. Відповіла майже із захватом:
– Уже тут не живу! Якби не батьки, взагалі не приїжджала б. А що тут робити?
На жаль, Василівка старіє. Із 478 її жителів одна третина – пенсіонери. У школі-дев'ятирічці – 63 учні. Взагалі-то питання про їхню подальшу долю не стоїть. Звичайно, – навчатися. Але – у ліцеї, коледжі, після, можливо, – у вузі. Найчастіше заочно. Але в кожному разі назад, у село, де немає роботи, не повертається ніхто. Ось і сьогодні вчителі тривожаться. Ще одна родина збирається виїжджати з Василівки. Отже, на трьох учнів у школі стане менше.
Василівці скаржаться: занадто вже дороге стало життя у селі. Ціна поросяти у базарний день – 350 гривень. Плюс 1000 гривень на зерно, щоб його вигодувати. А догляд? І ще радіють, якщо виручать від продажу хоча б тисячу гривень. Поява грошей вдома, нехай навіть малих, – удача. Будуть, отже, якісь покупки.
– У нас двоє студентів, – говорить тутешня вчителька Марія Георгіївна Тарган. – Так ми корову продали, щоб підготувати їх до нового навчального року.
Безтурботно почуваються хіба що діти. Наймолодших вранці відводять мами до дитячого садка, котрий давно потребує ремонту і заміни старих меблів. Старші непогано провели час у пришкільному таборі відпочинку. Тим більше, що на сторожі їхнього здоров'я завжди була і є місцевий фельдшер Валентина Борисівна Ібрагімова. Про неї почула лише похвальні відгуки. Як і ще про одну людину – учителя Володимира Миколайовича Таргана. Туристичний гурток, який він професійно веде, дуже популярний серед дітвори. Придбали рюкзаки, спальні мішки. Побували у Карпатах, Умані. Зараз готуються до поїздки у Крим. Возив їх Володимир Миколайович і до Арцизького історико-краєзнавчого музею, у центр зайнятості. Діти свого керівника дуже шанують.
…Мого приїзду до Василівки Новокапланський сільський голова Іван Іванович Мігов не дочекався. Хоча й домовлялися за годину до того. Спішно відбув у справах до Арциза. Не було й секретаря. Тож гідом була Валентина Василівна Потіцька – сільський і, помітно по всьому, активний депутат, землевпорядник. Потім я все-таки спробувала зателефонувати до Івана Івановича. Мобільний не відповідав. Голова пішов у відпустку. Шкода. Я просто порадила б йому з'їздити до Кам’янського. Там у сільського голови Ольги Степанівни Рибак він багато чого міг би навчитися. І насамперед – як разом із громадою вершити насущні справи. Ремонтувати ті ж внутрішні дороги, вуличне освітлення проводити. І він би переконався: люди за свого голову горою стоять, як і він – за них усіх.
Їй-бо, Іване Івановичу, після відпустки з'їздіть до Кам’янського. Не полінуйтеся. Собі ж і людям на користь.
