Новела
Першим на іподром прийшов старий джигіт Аланазар. Треба ж, День скакуна співпав із його 85-річчям.
– Це на твою честь сьогодні перегони, – жартував його друг молодості, теж досвідчений наїзник.
– А він йому:
– Ні-і, сьогодні свято на честь нашого небесного коня, що ще з часів стародавньої Парфії уславив наш рід!
– А знаєте, мені розповідали, що під час розкопок Ніси на каміннях і дощечках знайшли зображення вершника з шаблею на білому коні, – втрутився до розмови джигіт, що сидів між ними…
Іподром швидко заповнювався глядачами. Старі і молоді, хто пішки, хто автобусом, поспішали на звичне для туркмен видовище. Здавалося, що весь Ашгабат прямує сюди.
Відомі ж джигіти сиділи всі разом в ошатних халатах в одному, для особливо шановних людей, ряду. А Аланазар з цього приводу надів свої бойові нагороди, начищені до блиску, і маленькі, що нагадували монети, медалі, які він у повоєнні часи заслужив на перегонах.
– Дивіться, дивіться, – старий наїзник Бяшим звернув увагу на одного з глядачів, що ніяк не міг знайти собі і п’ятьом синам місця, а на руках ще тримав немовля.
– О-ось, у третьому ряду сидить мій онук, зараз він у восьмому класі. Нещодавно розповів йому легенду, що прочитав у газеті, – став хвалити свого онука, найкремезніший джигіт із усіх присутніх.
Якось один перський цар влаштував перегони, у яких брав участь і наш кінь. Наш першим прийшов до фінішу. Царю так він сподобався, що запропонував вершнику обміняти його на ціле царство.
Але той відмовився від багатства…
І тут онук мене запитує: «А як би ти, діду, вчинив?» Ну, думаю, складне запитання, і запитую його: «А ти, якби опинився на місці того вершника, проміняв би свого коня на царство?» А він, недовго розмірковуючи, відповів: «Для джигіта кінь дорожчий за будь-яке багатство». На що я йому сказав: «Отже, ти – справжній джигіт»… З дев’яносто другого року, із першого нашого свята Дня скакуна, не пропустив жодних змагань… Все проситься на іподром, на роботу.
Почалися перегони. А бувалі джигіти вболівали за своїх скакунів, як колись у молоді роки. Одні стоячи аплодували, другі викрикували «давай, давай!», кидаючи у небо свої акуратно причесані тельпеки, що звично поверталися в їхні руки, звиклі за багато років майстерно ловити їх.
Одне слово, вони були найпомітнішими. Що й казати! Багато часу промайнуло з днів юності, коли вони, як сьогоднішні наїзники, були у центрі уваги любителів коней. Дивилися вони на довгоногих міцних хлопців і бачили в них свою молодість.
У перерві між перегонами до них підходили знайомі і незнайомі молоді люди, вітаючи славетних джигітів. А в них сяяли очі, вони ділилися своїми враженнями від побаченого, попиваючи зелений чай… А Мурад, трохи молодший від них, але теж сидів у почесному ряду, ледве, було, не зіпсував настрій.
– Все ж ахалтекінці нашого часу були не такими витривалими.
– І що ти мелеш, стара шкапо, – грубо втрутився найактивніший серед старих джигітів уболівальник. – Саме в наш час ахалтекінський жеребець Абсент заробив шість олімпійських нагород і приніс світову славу туркменським коням, чи забув?
Мурад відразу замовк. А Аланазар чомусь згадав свого коня. І щоб ніхто не помітив його вологих очей, повільно, пішки, попрямував до міста. А дорогою зупинялися машини. Водії пропонували підвезти старого, але він рішуче відмовлявся. Йшов, подумки розмовляючи зі своїм конем… І тільки Бегенч, його далекий марийський родич, котрий спізнився на змагання, умовив старого підвезти додому.
– Не подобаєшся ти мені сьогодні, – сказав він, – помітивши вологі очі діда Аланазара.
– А, – махнув рукою старий джигіт, витираючи сльози.
– Щось болить? Поїдемо до лікаря? – запропонував молодий родич.
– Болить, болить серце, – ледве відповів дід.
А коли машина повернула у бік «швидкої», джигіт голосно, але з незвичною теплотою попросив Бегенча:
– Зупинися.
Джигіт довго мовчав, а Бегенч здивований сидів за кермом, не знаючи, як повестися.
– У сорок другому я пішов на фронт зі своїм конем… Звали мою красуню-кобилу Мелекуш, – почав Аланазар.
… Вона була йомудської породи… Білої масті, сяяла, ніби сонце. Якось вирушили на бойове завдання під Дніпропетровськом. Доскакали до роздоріжжя… І раптом моя красуня зупинилася, йти не хоче… Повертаю до військової частини. Слухається. А іти вперед не хоче, упирається, брикається, головою трясе і повертає до військової частини. Ну, думаю, примхлива дитина.
Від’їхали сотню метрів, і знову вона не хоче йти. Скільки було сил поскакали ми з нею до нашої стоянки. Потім зупинив її і повернув до роздоріжжя. Що ближче до нього, то повільніше вона йде. Тільки-но під’їхали до того ж місця, а вона знову вперлася.
Прискакали ми з нею у частину. Я розповідаю командиру, мовляв, так і так. А він подумав-подумав і сказав: «Інтуїція туркменського коня не підводить. Отже, щось не те». Потім виявилося, що та дорога була замінована. Ось так… врятувала вона мені життя.
– А, – промовив Бегенч, – недарма говорять: довірся коню, тому що він ніколи не підведе господаря.
– Я із тобою не сидів би у машині, якби не мій кінь.
Пам’ятаю, йшов жорстокий бій… Ми вже перейшли до рукопашної. А кінь мені, як людина, допомагає: то підстрибне, то злегка присяде, то зупиниться… А мене тяжко поранило… Я, весь закривавлений, упав з коня і лежу біля його ніг. А він переступив через мене і, як мати, своїм тілом, прикриває від куль. Я йому з останніх сил кричу: «Повертайся, повертайся!» А він, замість виконання мого наказу, ліг впритул до мене, і так, що сідло виявилося біля моїх рук… І поскакали разом… А коли отямився, на землі ми вже опинилися обидва, тільки він – мертвий. Ось так я без нього повернувся додому з України.
Старий наїзник намагався ще щось розповідати, але не міг… Він, як дитина, плакав…
Уранці, наступного дня, Алазанара розбудив стукіт у вікно. На подвір’ї він побачив марійського родича, котрий вів білосніжного жеребця.
– Це тобі, – сказав він, передаючи вуздечку в руки старого джигіта.
– Так у мене… у мене грошей таких немає, – здивовано промовив старий.
– Ти ж нас, діду, навчав, що туркменські коні не продаються ні за які гроші і ні на яке багатство не міняються… Візьми і виховай його так, як ти вмієш.
– Ну, такий подарунок мені вже пізно дарувати, – віднікувався старий.
А Бегенч йому у відповідь:
– Візьми, у мене вдома ще двоє таких... Нехай живе у тебе стільки, скільки ти будеш жити.
– Тоді я довго проживу, – бадьоро відповів ветеран.
– Ну і живи на здоров’я, – поплескав діда по плечу Бегенч.
А перед тим, як сісти в машину, нагадав старому джигіту туркменську приказку, почуту у дитинстві з його ж вуст: «Хто має коня, той має крила…»
Парфія– стародавня держава туркменів, що була розташована на території сучасного Туркменистану
Ніса – столиця Парфії
Тельпек– туркменська шапка з овчини
Ахалтекінський кінь– відома на весь світ туркменська порода коней
Йомудський кінь – сучасна туркменська порода коней
