Новела

Знайомі і перехожі по-різному ставляться до старого лікаря Байрама. Одні охоче із ним спілкуються, другі вважають його диваком, треті – докучливим. Проте всі терпляче вислуховують його поради. Так вже повелося у туркменів: старим не перечать.

Уранці, як завжди, діти поспішають на роботу, онуки – до університету. А йому, вдівцеві, нудно на самоті. От знайшов він у свої вісімдесят п’ять нове заняття.

Якось онук запитав його:

– Діду, а як називається твоя нова робота?

А він, вловлюючи його приховані кпини, гордо відповів:

– Таку, як у мене, ніде не зустрінеш. Я – єдиний такий. Моєї професії жодний університет не навчить.

А рідний син, кепкуючи поза очі з батька, якось сказав дружині:

– Чомусь наш тато сьогодні затримався на роботі.

А вона йому у відповідь:

– Вулиць у нашому місті багато, а людей на них – ще більше. Ну, а кожний перехожий – для нього надихаючий об’єкт.

Друзі онука, дізнавшись про незвичного дідуся свого однолітка, намагалися навіть придумати назву його заняттю. Які тільки не придумували: і вуличний лікар, і лікар Айболить, і вчитель, і порадник, і доброчинець… Але відповідника так і не змогли підібрати. Та й чи треба? Головне, що Байрам поселяє у кожному серці добро.

…Домочадці усі вже сплять, а він сидить і читає книжки на різні теми. І поради молодим чоловікам, і як виростити виноград, туркменські прислів’я та приказки… Чого тільки не побачиш на його столі! Тільки, як не дивно, медичних книжок там не помічали.

Та, часом, якийсь внутрішній голос зриває його з місця, і він вирушає у «відрядження» до своїх друзів, теж пенсіонерів-лікарів, в інші міста і села. У такі дні невістка складає йому до потертої валізи випрасувані сорочки, а на випадок дощу – дон. Напече домашніх коржів і обов’язково залишить місце для книжок, без яких він нікуди не виїздить. А син за традицією посадить його на поїзд або автобус. І на прощання скаже:

– Ти ж, батьку, не дуже затримуйся у відрядженні, бо без тебе хата порожня.

А він йому:

– Гаразд, гаразд! Закінчу роботу, зустрінете.

Обніме сина і на прощання вручить йому папірець із назвою літератури, яку той має знайти до його приїзду в бібліотеці.

…До центру містечка щоранку Байрам ходить однією дорогою. Бувало, так часом відволікається, що не встигає вчасно прийти додому. І сьогодні він надовго затримався на шкільному подвір’ї.

…Була велика перерва. Одні діти переобідували, другі гралися у квача. Один хлопчик, не доївши хліб, кинув його на землю і знову побіг гратися. І отут серце лікаря защеміло. І скільки було сил кинувся він до хліба. Нагинатися було йому важко, та підняв хліб з землі і покликав до себе дітей.

– Що це? – запитав він їх.

– Хліб. Чурек, – заусміхалися вони.

– Я бачив, хто його викинув на землю. А вона з превеликими зусиллями піднімає на світ Божий пшеничні зерна.

Хлопчики притихли і поопускали голови.

– А знаєте, скільки людей працювало над цим шматочком чурека?

Відповіддю було мовчання.

– Здається, люди двадцяти професій трудилися, щоб ось цей хліб ми побачили на столі, – і простяг до них недоїдений шматочок. – А ще додайте роботу вашої бабусі або матері. Вони випікали його.

І став перераховувати усі хліборобські професії, зокрема і сучасні, заводські, без яких не було б хліба. Хлопчики винувато поглядали на незнайомця. Їхні очі промовляли, що за дідусем правда.

А він вирішив розповісти дітям про хліб своєї молодості.

– Якось мої товариші на війні побачили в кишені моєї гімнастерки вузлик і усе допитувалися, що ж я там сховав. Один із них навіть покепкував, що, напевно, знайшов золото. А я йому у відповідь: «Цінніше. Бережу мамин хліб». І тоді мені дали спокій. А потім на одному з привалів розповів їм стару туркменську притчу.

…За нашим звичаєм, ще здавна мати, проводжаючи своїх дітей у дорогу, обов’язково вкладала в хурджун чурек, щоб хліб оберігав їх від злої сили. Коли я йшов на фронт, мама теж мені поклала. У теплушці потроху відламував, жував і відчував тепло материнських рук. А маленький шматочок залишив. Загорнув у хусточку і беріг його всю війну в гімнастерці. І він мене оберігав від кулі. А коли після війни переступив поріг рідної оселі, побачив – над вікном висить сухий шматочок хліба. Його мама після проводів на війну підвісила в нашій хаті, як оберіг. І він зустрів мене здоровим і неушкодженим. Ось такі наші туркменські традиції.

Школярі уважно слухали дідуся. А один хлопчик раптово почервонів. До нього і звернувся лікар:

– Як тебе звуть?

– Байрам, – невпевнено відповів він.

– Ну от: виявляється, ми тезки! – зрадів старий. – А ти знаєш, що означає це ім’я?

– Свято, – почувся з юрби дитячий голос.

– А що за свято без хліба?.. Виростити хліб на туркменській землі особливо важко. От чому до хліба в нас і ставлення, як до святині. Довелося мені, хлопці, їсти хліб різних народів. Він теж дістається нелегкою працею, і теж смачний. Але наш, туркменський, пахне особливо. Він випромінює тепло домівки.

Розхвилювався Байрам та так, що його юні слухачі відчули, як у старого в горлі пересохло. І від цього його слова ставали ще переконливішими.

Помовчав старий Байрам, ніби перебирав щось у пам’яті.

– Ще з часів стародавньої туркменської держави Парфії наші предки торгували в Римі чудовими килимами. Отож, я десь прочитав, що і римлянам дуже подобався наш хліб. Ще моя бабуся мене навчала:

– Викинути хліб, отже, зазіхнути на туркменську святиню і взяти на себе гріх. Не грішіть, діти.

Залунав шкільний дзвоник. Він кликав юних друзів Байрама на урок. А вони ніби й не чули. Такого їм ще ніхто не розповідав.

– Йдіть, йдіть на урок, – нагадав він і ще довго стояв, перебираючи подумки своє важке дитинство.

Не раз потім він заходив на це шкільне подвір’я. Але шматків хліба на землі не помічав. «Отже, недарма витратив я час», – подумав старий Байрам.

А якось його зустріли старшокласники і пошепки услід йому говорили: «Академік, академік».

Тоді він подумав: «Можливо, я – академік, але тільки не як деякі, сьогоднішні, а народний».

Посміхнувся і пішов далі, сподіваючись на зустріч із новими людьми, без яких він вже не уявляв свого життя.

Якось, проходячи повз школу, він пригадав ще один туркменський звичай. Пригощають в чужій хаті хлібом – не відмовляйся. Покуштуй. Про це він забув нагадати своїм вдячним слухачам. «Але це вже якось іншим разом», – вирішив він.

Ось такий він, доброзичливий туркмен. Можливо, ви його зустрінете десь. Навіть не в Туркменії. А десь там, де він воював, наприклад, на Україні. Зверніть увагу. Зупиніться, якщо вас щось непокоїть. Його впізнати просто. Високий і трішки зсутулений. У будь-яку пору року він носить світлий капелюх і бордового кольору краватку. Ходить упевнено, а очі блищать, як у юнака. І завжди уважно вдивляється в людський потік, ніби розшукує своїх пацієнтів. А вони потім прощаються з ним, як з рідною людиною. І кожний думає: «Що більше таких людей, як Байрам, на нашій землі, то більше на ній добра і злагоди».

Дон – халат

Хурджун– торба