Зазвичай людям, які посідають керівні посади, за щоденними клопотами бракує часу навіть на власних дітей, а на творчість і поготів. Але про Євгенію Петрівну Кічук, директорку Ренійського навчально-виховного комплексу «ЗОШ І-ІІІ ступенів-ліцей», депутатку Ренійської районної ради, цього не скажеш.
Вона встигає все: зі знанням справи уміло організувати навчально-виховний процес школярів і злагоджену роботу педагогів, щоденно дбати про утримання та розвиток навчального закладу. Любляча матуся, суворий, але разом з тим добрий керівник і вчитель, з дитинства закохана у свою професію.
Її не лякають нові педагогічні технології і сучасна техніка, швидко навчається сама, щиро ділиться своїми здобутками з колегами і дітьми. Цього року обладнала у школі новий сучасний кабінет російської мови, в якому можна використовувати усі здобутки комп’ютерної техніки. Кабінет вражає особливою атмосферою. Спочатку і не зрозумієш, чому. Але містичної загадки в цьому нема: в усе, що робить, Євгенія Петрівна вкладає часточку своєї душі і власне розуміння прекрасного. Та найбільше вражають вишукані вироби з бісеру, які прикрашають полиці з книжками й фотографіями письменників і поетів. І це не просто задля краси, хоч і справді напрочуд гармонійно та гарно виглядають бісерні вироби поруч з книгами. Присутність на полиці кожної бісерної композиції пояснюється рядочками з твору поета або прозаїка. «Белая береза под моим окном принакрылась снегом, точно серебром», – і можна довго милуватися ніжною берізкою з бісеру біля фотографії Сергія Єсеніна. «Унылая пора! Очей очарованье! Приятна мне твоя прощальная краса», – розкішне осіннє бісерне дерево передає усю гаму барв, побачених Олександром Пушкіним. «Красною кистью рябина зажглась. Падали листья. Я родилась… Мне и доныне хочется грызть жаркой рябины горькую кисть», – печальні очі з фотографії Марини Цвєтаєвої оживають на фоні бісерної горобини. «Маленький принц не тямився од захвату: – Яка ви гарна! – Правда? – тихо озвалася квітка.– I народилась я разом із сонцем...», – саме такий діалог можна почути, коли дивишся на бісерну червоногарячу троянду під скляним ковпаком. «На краю дороги стоял дуб. Вероятно в десять раз старше берез, составлявших лес, он был в десять раз толще и в два раза выше каждой березы. Это был огромный в два обхвата дуб с обломанными, давно видно, суками и с обломанной корой, заросшей старыми болячками», – шанувальники творчості Льва Толстого та його роману «Війна і мир», мабуть, впізнають дуб, побачений Андрієм Болконським. Ось такі літературні асоціації виникають у Євгенії Петрівни, коли вона вечорами, відпочиваючи від щоденних клопотів на роботі, виготовляє з бісеру деталі для майбутніх композицій.
Слід зазначити, що до захоплення бісероплетінням Євгенія Петрівна займалася іншими видами творчості. Вона виготовляла м’які іграшки, панно з листівок, випалювала картини на фанері, плела макраме, а також плела різні вироби спицями. Їй завжди подобалося виготовляти щось гарне, потяг до прекрасного не полишав її ніколи. І нічого дивного в цьому немає, адже вона з роду ремісників. Серед її предків були і човнярі, і бондарі, і пічники. А генетична пам’ять дуже міцна, її нікуди не подінеш, рано чи пізно руки згадають, що їм дісталося у спадок від попередніх поколінь.
