Як вижити артистові,абоТеатр наших днів
Знамениті одеські театри вже третє сторіччя ведуть свій літопис, куди золотими літерами вписано досягнення та успіхи новітнього часу: присвоєння театру опери та балету статусу національного, а трьом театрам – українському музично-драматичному ім. В. Василька, російському драматичному, а також музичній комедії ім. М. Водяного – академічних. Вони мають усі передумови для того, щоб Одеса стала не провінційним, а провідним театральним містом країни. Наприклад, російський театр цього року провадитиме вже VI міжнародний театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі» за участю театрів із Москви та Баку, а театр музкомедії десятиріччя є авторитетною творчо-експериментальною лабораторією та майданчиком новацій для таких театрів усього близького зарубіжжя. Лише цього року він подарує своїм глядачам нову постановку «Летючої миші» і – увага театральним гурманам! – на одеській сцені з’являться «У джазі лише дівчата». Російський театр потішить нас прем’єрами вистав «Єсенін. Країна негідників», новою постановкою за оповіданнями А. Чехова, а також цікавою роботою москвичів режисера М. Чумаченка за п’єсою В. Шендеровича «Одеса біля океану» (22 квітня ц.р.). І напевне знову будуть овації Є. Дембській, В. Фролову, Н. Завгородній, Н. Дубровській, Ю. Невгамонному, О. Школьнику, Т. Коноваловій та багатьом іншим улюбленим артистам.
Головний показник затребуваності та репутації театрів – це заповнені досить великі зали та аншлаги різновікової публіки.
– У 2010 р. відвідуваність театрів міста склала 1 млн глядачів, – відзначила голова ради директорів одеських театрів та директорка театру музкомедії, заслужена працівниця культури України Олена Редько на зустрічі керівників театрів із губернатором. – А звання академічних – це не лише статус, який зобов’язує більше працювати, але й запорука моральної та матеріальної задоволеності.
І якщо з першим – «працювати!» – все гаразд, то з другим…
Талант, харизма, ентузіазм – усе має свою межу як у реальному житті, так і в театрі.
– Середня ставка в нас 1400 гривень плюс доплата за звання та вислугу років – у середньому 20%, – говорить Олександр Копайгора, директор російського академічного театру. – А із самостійно зароблених коштів – за вистави, здавання зали в оренду гастролерам та під різні заходи – намагаємося за можливістю щокварталу платити премію у розмірі окладу.
Обидва директори – О.Є. Копайгора та О.Г. Редько – з гіркотою говорили про одне й те саме: артисти не живуть – вони існують, особливо молоді. Для тих, хто не має свого житла, кімната в гуртожитку на південно-західному масиві коштує 700 гривень на місяць, оскільки про найману квартиру йтися не може. А житло влада артистам не виділяє. Та ще треба двічі на день приїжджати до театру – на репетицію вдень і виставу ввечері. Що в такій ситуації можуть зробити директори театрів? По-перше, будувати графік роботи так, щоб артисти могли підробляти: хто – на півставки електриком у театрі, хто – керівником дитячої студії, а хто – і охоронцем на автостоянці… (Це, до речі, про престижність професії!) На корпоративи та ювілеї запрошують одиниць – вже з іменами. По-друге – дещо доплачувати із вже згаданих зароблених коштів. Але й тут існує проблема.
– Театр – це міні-завод із творчим ухилом, – говорить О.Г. Редько. – Для його нормального функціонування необхідно 20 мільйонів гривень на рік, ми ледве заробляємо 7 мільйонів гривень. (У російському театрі відповідно 12 млн грн і 2 млн грн – Н.О.). Колосальних коштів потребує технічне обслуговування. Сценічне устаткування, встановлене в 70-х рр. минулого століття – це архаїка, – Олена Григорівна демонструє своїм студентам із ОНПУ (де викладає) те, що ми, глядачі, не бачимо. А те, що бачимо, – декорації, костюми на декількох десятках людей, які працюють на сцені, – це поряд багато з чим іншим ще один «головний біль» директорів театрів. Як і те, що артисти поділені державою на «білих та чорних». Пояснимо.
Після присвоєння статусу академічних театрів з’явилася надія, що тарифна сітка «підтягнеться» відповідно. Ну, не може зарплата артистів у різних театрах відрізнятися в рази! До того ж обнадіяла й постанова Кабміну від 08.02.2010 р., яка забезпечує з 01.01.2011 року підвищення зарплати артистам удвічі, а решті працівників – в 1,3 раза. Крім того, розраховували й на те, що театр опери та балету як національний буде фінансуватися Києвом, а звільнені в облбюджеті кошти (і чималі!) будуть спрямовані на розвиток інших театрів.
Блажен, хто вірує…
Той же театр музкомедії цього року одержав дотацій вже на 200 тисяч гривень менше, ніж минулого. А за спожитий газ – у приміщеннях тепло – щомісяця платить близько 100 тисяч гривень – як промислове підприємство.
Провал виконання постанови Кабміну у доступному для всіх розумінні пояснюється тим, що клерки облфінуправління «не повирішували» вчасно питання з Міністерством фінансів, у результаті чого не одержали дозволу збільшити фінансування за захищеною статтею, тобто зарплатою.
Схоже, іде якась дивна гра… У другому десятиріччі ХХІ століття держава вже не хоче помічати національну сценічну культуру, як і культуру загалом. Посилання на економічну кризу в країні при зростанні в 2010 році кількості доларових мільярдерів – це завуальована подачками неуважність. Культура завжди фінансувалася за залишковим принципом. Але ми пам’ятаємо нещодавні часи, коли одеським артистам доплачували по 50% за рахунок коштів основної діяльності театрів – з дозволу облради. Одеська область завжди була донором держави. Але чомусь у сусідньому м. Миколаєві з його населенням 450 тисяч чоловік обласна влада й зараз знайшла можливість штатові двох академічних театрів доплачувати 95% до зарплати з облбюджету.
– Не держскарбницею єдиною жила культурна Одеса, – веде далі Олександр Євгенович, – друге століття ми пам’ятаємо градоначальника Маразлі, цукрозаводчика Терещенка та багатьох інших меценатів. Зрідка допомагають нам і сьогодні.
Тут ключове слово – «зрідка». Не можна в Одесі знайти зараз меценатів на постійній основі? «Не вірю», – сказав би в черговий раз К.С. Станіславський. А за рахунок чого вже котрий рік російський сурогатний попсовий ширвжиток атакує всі наші сценічні майданчики?! Назвати 10 найбагатших сімейств Одеси та їхні «культурні пріоритети» чи цього разу пощадити? Та по два таких спонсора зорієнтувати місцевій владі на допомогу кожному театру – доброчинність винагороджується, панове! – і всі проблеми будуть вирішені (не очікуючи на ухвалення проекту закону про меценатство в Україні, що порошиться в надрах Верховної Ради).
Резюмуючи, сумно констатувати, що в оголошений Президентом України «Рік культури» (2011 р.) ми змушені говорити про відсутність здорового глузду та логіки в питаннях підтримки культури загалом і театральної зокрема.
Наталя Огренич
«Попелюшка» серед шкільних дисциплін
Питання заохочення школярів займатися фізичною культурою і спортом сьогодні досить актуальне. Щороку зменшується кількість старшокласників, які намагаються вести здоровий спосіб життя. Для багатьох на першому плані — комп’ютери, тусовки та інші неспортивні розваги. Частіше можна зустріти неповнолітнього з пляшкою пива і цигаркою у барі, ніж на стадіоні. А нещодавно прозвучала пропозиція зробити фізкультуру факультативною. Це спричинюється до випадків смертей учнів у спортзалах та на спортивних майданчиках під час уроків фізкультури.
Зрозуміло, що факультатив – не вихід, та при нинішньому безгрошів’ї якісь «світлі» голови зможуть і на такий крок зважитися, щоб зекономити державні кошти…
Останнім часом майже канула в небуття система масової фізичної культури для населення та спортивної підготовки талановитої молоді, масові спортивні змагання (крім дитячих змагань з футболу). Фізкультура, і особливо спорт, практично перейшли на економічні умови діяльності. А з районних бюджетів на розвиток фізичної культури і спорту виділяють жалюгідні гроші. Тож не варто навіть мріяти, щоб культура здоров’я, фізичне виховання повернулися до рівня радянських державних стандартів. Важко віднайти і спортивно-орієнтованих керівників у місті чи селі, які переймалися б збереженням та зміцненням здоров’я школярів. Лише деякі директори шкіл, особливо дитячих юнацьких спортивних шкіл, вчителі і тренери мають велике бажання перетворити фізичну культуру з «Попелюшки» на повноцінну господиню, але не мають можливості. Заважають застаріла матеріальна база, відсутність спортивного інвентарю, обладнаних спортивних майданчиків, навіть (особливо на селі) пристойних стадіонів.
Сьомий рік в системі закладів освіти Красноокнянського району функціонує дитячо-юнацька школа, основною діяльністю якої є спортивна підготовка дітей, підлітків та молоді. Крім того, ДЮСШ займається організацією та проведенням районної спартакіади школярів. Директор ДЮСШ Валерій Кришталь розповів, що істотно зріс рівень проведення спортивних баталій. Зросла і кількість команд, які беруть участь у змаганнях. Це стало можливим завдяки збільшенню кількості шкільного автотранспорту. Тепер майже всі школи представляють свої спортивні команди на різноманітних змаганнях. У системі ДЮСШ розвивається греко-римська боротьба, дзюдо, футбол, настільний теніс. Можна було б створити більше спортивних секцій і заохотити дітей, проте залишається проблемою дефіцит висококваліфікованих кадрів у самих Красних Окнах та філіях. Через відсутність власного транспорту команди дитячо-спортивної школи змушені пропускати більшість спортивно-масових заходів обласного рівня.
Директор Любашівської ДЮСШ Євген Зелінський повідомив, що його вихованці постійно виборюють призові місця. На сьогодні налічується 23 групи, в яких 392 учні займаються такими видами спорту, як футбол, баскетбол, волейбол, легка атлетика, вільна боротьба. З ними працюють 12 тренерів-викладачів, які мають вищу фахову освіту. І на перший погляд все виглядає непогано. Та не все так просто, тому що на більшість змагань діти виїжджають за власний кошт, і кількість охочих відвідувати спортивні секції зменшується. А головною проблемою є відсутність основних фахівців. Адже десять тренерів працюють за сумісництвом. Молодь не хоче йти працювати в село за мізерну зарплату. У спортивній школі — найнижчі посадові оклади серед усіх педагогічних працівників.
Тому мета ввести уроки фізичної культури у перелік престижних шкільних предметів повинна стати першочерговим завдання і клопотом не лише вчителів фізкультури, а й усіх небайдужих до цієї проблеми громадян. Є чимало державних програм, спрямованих на покращення здоров’я нації. На місцях, в сільській місцевості, деякі фермери та підприємці взяли на себе створення і фінансування футбольних команд. Багато хто допомагає школам з спортивним інвентарем. Але, як зауважив один з вчителів фізкультури, передусім потрібно налагодити у школах повноцінне харчування, бо голодні і знесилені діти навіть стометрівку не можуть пробігти. Велику увагу слід приділяти медичному обстеженню школярів. Обстеження потрібне не для «галочки», як це роблять заклопотані щоденними турботами батьки. Вчитель повинен знати все про фізичний стан свого учня. Отоді, як не парадоксально це звучить, фізкультура не буде вбивати дітей, а сприятиме їхньому фізичному розвитку. І якщо не виправити нинішню ситуацію на краще, то наша нація не матиме здорового майбутнього...
Юрій Федорчук,власкор «Одеських вістей»
