Чи думати розучилися, чи рахувати?
Чоловік, що завітав цими днями до редакції, на перший погляд видався сільським інтеерівцем. Не знаю чому, але так подумалося. І як потім з’ясувалося, інтуїція мене не підвела. Візитер відрекомендувався Борисом Гавриловичем Бєловим, енергетиком приватного сільгосппідприємства «Курган», що в селі Березань Біляївського району.
Фахівцем він виявився з солідним стажем, оскільки на посаді цій працює кілька десятиліть. Ще з тих часів, коли квітло в Березані одне з найкращих господарств Одещини «Ударна ленінська бригада», очолюване талановитим керівником Костянтином Шеварднадзе, який, між іншим, ретельно добирав кадри: що рядових трудівників (овочівників, хліборобів, садоводів-виноградарів, тваринників), що керівників вищої та середньої ланки.
Борис Гаврилович уже не один рік читає нашу газету. Тож приїхавши до міста у своїх справах, вирішив заразом побувати в редакції і поділитися думками суто професійного характеру. Вони, як на мене, є актуальними не лише за своєю суттю, а ще й у світлі чергового подорожчання електроенергії, яким усі ми були «ощасливлені» з першого квітня.
На думку сільського енергетика, багато непорозумінь у взаєминах «постачальник – монополіст» (у даному разі мережа обленерго) з одного боку, та «споживач» – з іншого, виникають через брак виразно регламентованого правового документу, який виключав би всілякі двочитання. Адже за чинною типовою угодою, розрахунок за спожиту електроенергію у сільській місцевості передбачено згідно з показаннями опломбованого лічильника. Насправді ж монополіст змушує сплачувати споживача ще й за втрати електроенергії у мережі та на трансформаторних підстанціях. Б. Бєлов навів конкретний приклад: господарство «Курган», де він працює, за певний фіксований відтинок часу спожило, згідно з показаннями лічильника, 6 тисяч кіловат-годин. Йому ж, у плині розрахунків, додають іще 2 тисячі кіловат-годин. Це теж саме, коли б хтось з нас купив у магазині шість булок хліба, а оплату з нас взяли б як за вісім (дві булки на шляху до магазину «з’їли миші»).
Пояснюють подібне енергопостачальники тим, що частина ліній електромереж і трансформаторних підстанцій є власністю споживачів (фермерських та інших сільськогосподарських підприємств). Тобто, на сьогодні маємо роздвоєність господарів електроенергетичної інфраструктури, яку, аби уникати втрат, треба періодично лагодити, враховуючи це у взаєморозрахунках на аргументованій правовій основі, а не на фактах типу «двох з’їдених мишами по дорозі до споживача буханців хліба».
Не передбачено у тарифній сітці чинних типових угод і питання якості електроенергії, що надходить до сільського споживача. Скажімо, за подавання електроенергії напругою 150 – 170 вольт замість стандартних 220 (таке явище на селі далеко не виняток) постачальник жодної відповідальності не зазнає. Хоча такі «стрибки» напруги виводять з ладу і виробничу, і побутову техніку. Це в найгіршому разі. У найліпшому ж на приготування їжі, наприклад, у закладах громадського харчування, витрачається не дві, а чотири години. Хто втрачає? Звичайно ж, споживач, який платить за використану електроенергію вдвічі більше.
Відсутність єдиного господаря з відповідним фінансуванням призводить до того, що на лініях електричних передач (ЛЕП) з часом утворюються неприпустимі провисання дротів. Під час потужних вітрів, що були на Одещині останнім часом, їх захльостує, відбувається коротке замикання. Жили дротів перегорають, зменшується їхнє січення, а отже й пропускна спроможність. Отож і доходить до споживача неякісний струм, про що йшлося вище. Крім того, після поривів чотирифазних ліній електропередач (три фази – під напругою і одна – нульова), споживачі, що не можуть дочекатися монтерів, підключаються самостійно, на власний розсуд шукаючи сильнішу напругу. Це призводить до перекосу фаз на трансформаторних підстанціях, а зрештою – до «низької якості товару», як висловлюються працівники районних електричних мереж. Тим часом за перекосами на трансформаторних підстанціях ніхто не стежить не те що кожного тижня, місяця, а навіть десятиліттями…
Ось такою вийшла розмова, в якій сільський енергетик Борис Бєлов висловив, як на мене, чимало слушних міркувань. А ще після цього подумалося: невже розучилися мислити, лічити, економити? І чи не тому у нас постійно зростає плата за електроенергію, якої, між іншим, сьогодні в Україні виробляється стільки, що вистачить принаймні для половини Європи.
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»
«Одесміськелектротранс»: зміна долі
Один мій колега з міської газети любить повторювати: «Усе гають час даремно, стоячи в «пробках», а я собі спокійно їду трамвайчиком. І швидко, і дешевше». Справді, останнім часом усе більше людей віддають перевагу міськелектротранспорту. Тролейбуси та трамваї дозволяють заощаджувати не лише гроші, але й час.
Розуміючи перспективність розвитку цього виду громадських перевезень, на найближчу сесію Одеської міської ради буде винесено проект рішення «Про затвердження міської програми розвитку електротранспорту на 2011 – 2015 роки». Її реалізація передбачає низку заходів, спрямованих на розвиток найбільш екологічно чистого та масового виду громадського транспорту в усіх великих містах Європи.
На сьогодні довжина трамвайних колій (21 маршрут) в Одесі становить 310, а тролейбусних (12) – 210 кілометрів. При цьому 81,47 км трамвайних мереж і 52,6 км контактної мережі трамвая та тролейбуса потребують капітального ремонту. Відпрацювали нормативний технічний ресурс, але далі експлуатуються через неможливість придбання нового рухомого складу 95% трамвайних вагонів і 85% тролейбусів. Середній вік трамваїв в Одесі – 28 років, тролейбусів – 17,7.
Так, на цей рік намічено поновлення тролейбусного маршруту № 12 по вулиці Щорса (від пл. Незалежності до вул. Гастелло). Це значно поліпшить транспортне сполучення між Заставою-1, Південно-Західним масивом та житломасивом Таїрова.
На 2012 рік намічено розробку проектно-кошторисної документації на спорудження тролейбусної лінії «Пересипські мости – вул. Балківська – вул. Мельницька – Іванівський шляхопровід», яка повинна буде замінити знищений маршрут трамвая № 30. Тоді в пасажирів у цьому мікрорайоні знову з’явиться альтернатива маршруткам.
Крім того, планується відвести земельну ділянку (3-3,5 га) і розробити проектно-кошторисну документацію на спорудження трамвайного депо модульного типу на 100 одиниць. Поява такого об’єкта значно розширить можливості щодо проведення усіх видів ремонтів рухомого складу.
З 2012 по 2015 рік намічено придбати 50 трамваїв і 100 нових тролейбусів, а також 5 снігоочисників. На жаль, 10 снігоочисників, які є на балансі КП «Одесміськелектротранс», були випущені в 1969 – 1977 роках. І, звичайно, не могли допомогти підприємству успішно впоратися зі сніговими заметами та ожеледями у період холодних зим останніх років.
У 2012-2013 роках буде впроваджено комплекс телекерування в системі диспетчеризації та організації руху на маршрутах міськелектротранспорту. Це дозволить набагато оперативніше відслідковувати ситуацію по місту та швидше ухвалювати рішення щодо складних транспортних розв’язок.
Крім того, уже протягом декількох років обговорюється питання про перехід на безготівкову систему оплати за проїзд. Зараз розглядаються варіанти різних підходів до оплати: фіксований, зональний, кілометровий, сезонний, тимчасовий, пільговий тарифи. Збір плати може здійснюватися як за допомогою разових талонів, так і безконтактних старт-карток. Перехід на безготівкову систему оплати за проїзд також заплановано на 2012-2013 роки.
Серед важливих соціальних питань, які знайшли відображення у програмі розвитку електротранспорту, спорудження житлового будинку та ремонт гуртожитку підприємства, повернення до комунальної власності міста незаконно відчужених територій тролейбусного депо та водно-спортивної станції.
Реалізація всього наміченого дозволить КП «Одесміськелектротранс», зрештою, вибратися з боргової ями, стати сучасним транспортним підприємством та повернутися до нормальної, прибуткової роботи.
Світлана Комісаренко,«Одеські вісті»
Чи потрібне друге життя чобітку?
Банальна ситуація: зламався каблук. І тут рятівником є лише одна людина – чоботар. В місті, де є пункт ремонту взуття чи ательє ця проблема вирішується. A що робити сільським любителькам високих підборів? Також звернутися до майстра. Та це не так просто. До нього, як виявляється, декілька десятків кілометрів.
В цьому ми переконалися, побувавши у Ширяївському районі. Взагалі в ньому сфера послуг досить розгалужена. До цієї мережі входить майже сто підприємств. За видом діяльності домінують перукарські послуги, ремонт та технічне обслуговування автомобілів, пасажирські перевезення. Є тут до кого звернутися по електрозварювальні роботи, ремонт опалення, проведення водопроводу, каналізації, будівництво колодязя, ремонт житлових приміщень тощо. І хоча сільчани зазвичай намагаються по господарству все робити власноруч, але бувають випадки, коли краще запросити майстра.
Як повідомила виконувачка обов’язків начальника відділу економіки районної державної адміністрації Наталія Вікторівна Апалькова, підприємства побутового обслуговування розміщені в основному в Ширяєвому. Є декілька в селах Жовтень, Старі Маяки, Мар’янівка, Вікторівка, Макарове, Осинівка. Пояснити це можна тим, що в райцентрі більше населення, тут вигідніше займатися підприємництвом у сфері послуг.
Чоботарі, про яких ми розпочали розмову, також працюють в селищі. Чотири ремонтні майстерні розміщені в центрі Ширяєвого, бо тут більше клієнтів.
– В селах жодного зареєстрованого пункту по ремонту взуття немає, – пояснює економіст Наталія Вікторівна. – Серед сільчан є чоботарі-самоучки. Ця справа для них як хобі. Незначні пошкодження взуття можуть полагодити. А по послуги потрібно їхати до селища.
У Дмитра Буровського, який більше року як відкрив свій кіоск на базарній площі Ширяєвого, клієнтів вистачає. Місце видне, людне, мешканці райцентру потягнулись одразу до майстра із замовленнями. Виконує він роботу старанно, вправно. В основному підбиває, підшиває взуття. Індивідуальним пошивом не займається.
В одному з пуктів із ремонту взуття зустрілася з жінкою, яка розповіла свою історію. Вона тримала в руках чобітки, майже нові, а от підошва тріснула навпіл. І сезону не відносила, ремствувала незнайомка на невисоку якість взуттєвих виробів. Їй спало на думку повністю замінити підошву, або використати для пошиття, скажімо, легкого літнього взуття. За таку серйозну роботу місцеві майстри не беруться; тут потрібно додаткове вміння, необхідне спеціальне обладнання (воно дорого коштує). До того ж і рівень спеціальних знань потрібно мати відповідний.
До речі, нещодавно почула думку фахівців щодо бережливого ставлення до виробів із сировини тваринного виробництва – шкіри. Вона дорого коштує, тому і взуття високої якості коштовне. І одразу підкинули ідею: створити пункти здавання зношеного взуття для повторної його переробки. На зразок того, як приймається макулатура, залізяччя, ганчір’я. Для підприємливої людини це може стати вигідною справою. Цим могли б займатися і чоботарі, так би мовити, за сумісництвом. У мене мішок, набитий старим взуттям. Носити немає що, і викинути – шкода. От би занесла у пункт прийому старого взуття, мала б невеликий зиск, а сировина – для переробки згодилася б, можливо на сумочку чи шкірянку. Я не економіст, не можу запропонувати чіткої програми, як організувати справу. Але впевнена, є над чим подумати.
Життя підказує, що древня професія чоботаря і нині затребувана, особливо в селі. Як би там не було, поки виготовляють та носять взуття «взуттєвий лікар» ніколи не зникне. Тобто, ця професія завжди користуватиметься попитом. На це хотілося б звернути увагу сільської молоді. Випускники шкіл нині стоять перед життєвим вибором. Районні цетри зайнятості проводять профорієнтаційні заходи із молоддю, зустрічі з випускниками, під час яких націлюють на вибір робітничих професій, професій обслуговуючої сфери, на які на ринку праці є вакансії.
...Щоб гарно виглядати, жінці потрібно кілька речей, одна з них – акуратне, з незношеними каблучками взуття. І у кожної знайдуться улюблені чобітки чи туфлі, яким би хотілося дати друге життя. А для цього потрібен справжній майстер. Тож на місцях важливо створювати належні умови для їх праці.
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Ширяївський район
