Естафета олімпійської слави
Назвацієїдобірки,присвяченої,яківсііншіматеріалисьогоднішньогономера,ювілеєвінашоїкраїни, –невипадкова.Адже далеко не в ідеальних умовах становлення та ствердження України як самостійної держави спортсмени Одещини гідно пронесли спортивний прапор, високо піднесений їхніми попередниками, – людьми, які здобули чимало нагород на головних іграх планети у складі збірної команди колишнього СРСР. Серед тих наших земляків, чиї імена золотими літерами вписані в історію світового олімпійського руху, – Маргарита Ніколаєва, Яків Желєзняк, Микола Авілов, Юлія Рябчинська, Тетяна Гуцу, Надія Олізаренко, багато одеситів, які представляли край в ігрових видах спорту: волейболі, баскетболі, гандболі, ватерполо. Саме їхні досягнення, їхні цілеспрямованість та воля до перемоги, їхні досвід та майстерність плюс праця та знання їхніх наставників стали естафетною паличкою, переданою олімпійцям – одеситам, які представляють на спортивних аренах незалежну Україну. Воскресімо сьогодні разом у пам’яті деякі фрагменти цієї естафети довжиною у два десятки років.
Серед яскравих відкриттів спекотної олімпійської Берселони 1992 року була гарна та дуже пластична, темпераментна і одночасно врівноваженоспокійна шістнадцятирічна вихованка школи спортивної гімнастики Одеського СКА Тетяна Гуцу. Граційна дівчина зі спорідненої з Барселоною Одеси стала улюбленицею вишуканої каталонської публіки, що відвідувала змагання гімнасток. Однаково рівно виступаючи на всіх снарядах, вона по праву здобула абсолютну першість в особистих змаганнях, потім стала олімпійською чемпіонкою в командному турнірі і, нарешті, додала до двох золотих медалей срібло на брусах і бронзу у вільних вправах. Додамо, що незадовго до Олімпіади Тетяна стала чемпіонкою світу в команді. На тому ж турнірі, який пройшов в Індіанаполісі, здобула срібні медалі у вправах на брусах та колоді. А на першості планети в Роттердамі (1987 рік) спортсменка була удостоєна золотої нагороди в опорному стрибку. Крім того, на рахунку Тетяни – п’ять медалей (з яких три золоті) чемпіонату Європи 1992 року, чотири нагороди (три знову ж вищі) першостей Радянського Союзу та чотири звання чемпіонки СНД.
Неабиякою особистістю зі своїм неповторним почерком була свого часу у світовій художній гімнастиці вихованка ДЮСШ «Чорноморець» із цього виду спорту Олена Вітриченко. Тренеркою Олени в усі роки її виступів на гімнастичному килимі була мама, майстер спорту СРСР із художньої гімнастики Ніна Вітриченко. Одному з авторів цих рядків випало в сімдесяті роки минулого століття бути товаришем Ніни Вітриченко (у дівоцтві Хренкової) за філологічним факультетом Одеського державного університету імені Мечникова. І можна сміливо стверджувати, що вона зуміла в майбутньому прищепити всі свої найкращі якості доньці: скромність, чуття такту, працьовитість, цілеспрямованість, порядність, помножені на безсумнівний спортивний талант.
До літніх Олімпійських ігор 1996 року в американській Атланті, де художня гімнастика дебютувала як самостійний і один із найвидовищніших видів спорту, Олена підійшла, вже будучи однією зі спортивних зірок світової величини. У її активі були нагороди всіх достоїнств, здобуті на чемпіонатах планети у Відні, Будапешті, Парижі, Аліканте.
Коли Олена закінчила виступ на олімпійському помості Атланти, бездоганно виконавши цільну, поетичну композицію зі своєю улюбленою стрічкою, зала, не очікуючи рішення суддів, буквально вибухнула від захвату. А потім, коли з’явилися оцінки арбітрів, глядачі здивовано та зніяковіло затихли від нікому не зрозумілої заниженості балів, щоб через кілька секунд вибухнути оглушливим свистом обурення, від якого затремтів дах Палацу спорту. А журналісти світових ЗМІ передали до своїх медіа, що, судячи з реакції глядачів, бронзову медаль українки Вітриченко в багатоборстві можна сміло прирівнювати до золотої.
Цікаво, що на першості Європи2000 у Сарагосі, де Олена виступала вже в рангах бронзової призерки Олімпіади, триразової чемпіонки світу та дворазової – Європи, вона стала причиною вже офіційного суддівського скандалу. Адже на підставі аналізу відеозаписів виступів Вітриченко на турнірі було визнано, що низка арбітрів необ’єктивно занижували оцінки українській спортсменці. Серед винних тоді назвали Ірину Дерюгіну (Україна), Наталю Степанову (Білорусь), Габріелу Штюмер (Австрія), Галину Маржину (Латвія), Урсулу Золенкамп (Німеччина) і Наталю Ладзинську (Росія).
На вимогу президента Технічного комітету з художньої гімнастики Міжнародної федерації гімнастики Егле Абруццині всі шестеро суддів були дискваліфіковані на рік. Інших 26 арбітрів, які працювали на турнірі в Сарагосі, попередили і не допустили до обслуговування змагань на наступних літніх Олімпійських іграх у Сіднеї.
А Олена Вітриченко, закінчивши виступи у великому спорті, вийшла заміж, народила трьох дітей і організувала власну школу художньої гімнастики.
Наші земляки стали першими спортсменами, які принесли до скарбнички України нагороди зимових Олімпійських ігор. Це – вихованці знаменитої одеської школи фігурного ковзання, створеної наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих років минулого століття талановитими та самобутніми тренерами Галиною Змієвською і Валентином Ніколаєвим: Віктор Петренко (олімпійський чемпіон 1992 року в Альбервілі), Оксана Баюл (олімпійська чемпіонка 1994 року в Ліллехаммері), Олена Грушина та Руслан Гончаров (бронзові призери Олімпіади2008 у Турині).
Віктор Петренко був одним із найкращих у світі представників художньоатлетичного стилю чоловічого одиночного фігурного ковзання із властивими йому строгістю, відточеністю рухів, класичним музичним супроводом. За бездоганне виконання програм спортсмен неодноразово удостоювався максимальних суддівських оцінок – 6,0. Він завжди прагнув досягнути найвищої якості технічних елементів. Особливо вдавався Віктору ключовий за тих часів для чоловіківодиночників потрійний аксель; з величезним прольотом на великій висоті та ефектним безпомилковим приземленням.
До найвищої сходинки олімпійського п’єдесталу1992 фігурист ішов по висхідній і дуже впевнено: п’яте місце на чемпіонаті світу 1986 року, бронза на Олімпіаді88, два титули чемпіона Європи (1990 і 1991 років).
Дніпропетровську дівчину Оксану Баюл, яка в тринадцять років залишилася сиротою, у буквальному розумінні слова обігріли й обпестили Галина Змієвська та Віктор Петренко. І вже через два роки, у 1994му Оксана сенсаційно виграє чемпіонат світу серед дорослих, будучи його дебютанткою.
А через кілька місяців – Олімпіада. Тут Баюл виконала одну з найкращих коротких програм в історії світового фігурного ковзання. Покладена на музику Чайковського програма була дуже ліричною, прикрашеною витонченою комбінацією спіралей, доріжкою кроків, обертаннями, стрибковими зв’язками потрійний лутц – подвійний тулуб. Судді практично не знизили оцінку – 5,9.
На розминці перед довільною програмою відбулося жахливе зіткнення Оксани з німецькою фігуристкою Тетяною Шевченко, у результаті якого в українки було розпорото ковзаном гомілку та забито спину. Оксані наклали шви і зробили декілька болетамних ін’єкцій. Так, зціпивши зуби, вона й вийшла на лід і продемонструвала запаморочливу, захоплюючу феєрію, наповнену п’ятьма потрійними стрибками на високій амплітуді та каскадом подвійний аксель – подвійний тулуб. Градом котилися сльози – і від болю, й від радості. А душа співала. Їй посміхалися, і вона болісно посміхалася. Зобов’язувало становище – тепер вже олімпійської чемпіонки.
ВажкопереоцінитицюперемогуОксаниБаюл, якіабсолютнийолімпійськийрекордстендовикаМиколиМільчева(150 очокіз150 можливих), завершальнийударшаблісткиОлениХомровоїуфінальномудраматичномудвобоїнаПекінськійОлімпіаді2008, іскрометнийбійнашогоВасиляЛомаченкаізфранцузомХедафіДжелхіромукатегоріїдо57 кілограмів, якийпринісйомунелишеолімпійськезолото, алейпочеснийКубокВелаБаркера, якнайкращомунацьомутурнірі; політядраЮріяБілоногавАфінах, якийставдляньогоспочаткусрібним, апотім– золотим; перетинаннябронзовогоолімпійськогостворуканоїстомЮріємЧебаном.
Усі, про кого сьогодні йшлося, – гордість нашого українського спорту. Вони вже зробили багато для його розвитку і зроблять іще чимало.
Сторінку підготували Віктор Козюра, Анатолій Вакуленко, Євген Низов
