Цими днями українському телебаченню виповнилося 60, а Одеському ДержТБ – 55. Іван Нєнов розпочав свій журналістський шлях на Одеському телебаченні у 1976 році. Десять років, переважно в прямому ефірі, працював телеведучим, дванадцять – очолював Одеське обласне радіо. Іван Георгійович на той час захистив кандидатську дисертацію, йому було присвоєно звання заслуженого журналіста України. Яким було тоді телебачення, і що думає він про сьогоднішнє? Це й стало головною темою інтерв'ю з ним.
– Іване Георгійовичу, згадайте Ваш дебют на телеекрані?
– Це було 1975 року в інформаційній програмі УТ, коли я навчався на відділенні журналістики ВПШ. Як практикантові, мені дали завдання оперативно підготувати інтерв'ю із Клавдією Іванівною Шульженко, яка виступала у Київському Будинку офіцерів. Здавалося б, домовленість була досягнута про зустріч через її адміністратора, виписано кінооператора і звукооператора. Ми прийшли у призначений час. Я намагаюся піднести їй букет, на що Клавдія Іванівна говорить: «Юначе, квіти Ви мені подаруєте на сцені, а інтерв'ю Вам дам завтра». Пробую пояснити, що сюжет повинен вийти у вечірньому випуску новин. Але велика артистка мене не чула, а у відповідь подарувала свою фотографію, на якій фломастером (до речі, тоді я вперше побачив фломастер) великими літерами розмашисто вивела К Л А В Д І Я. Я, нахаба, уважно подивився на співачку і фотографію і від розгубленості запитав: «А коли це було?» Клавдія Іванівна трохи недбало, навіть кокетуючи, відповіла: «О, давно... у 38му, до війни». Я щиро випалив: «А з виду ніби Ви фотографувалися сьогодні». За виразом обличчя Шульженко зрозумів, що мій комплімент їй сподобався. Поцілував руку й подарував квіти. А оператор уже почав знімати сюжет. Я дещо несміливо запитував, вона, здається, із задоволенням відповідала, роблячи вигляд, що її не знімають. А коли зйомка закінчилася, співачка на прощання сказала: «Ну й настирний телевізійник... Достукався до серця...»
Сюжет у нічному випуску вийшов, потім він кілька разів повторювався. Мені поставили за це інтерв'ю відмінну оцінку... Дотепер зберігаю цей знімок.
– А коли Ви вперше вийшли в одеському ефірі?
– Наступного року, уже як професійний журналіст, в «Экране новостей» із сюжетом про рішення випускників шевченківської середньої школи Кілійського району йти працювати всім класом на тваринницьку ферму.
Часу для виходу в ефір із цим матеріалом у мене було дуже мало, а досвіду, зрозуміло, ще менше. Але виконувати завдання тодішнього директора одеської телестудії Вадима Мартинюка – треба. До речі, Вадим Олексійович потім дуже часто «кидав» мене на передачі різної тематики. Я йому говорив, що журналіст не може бути всеїдним (мене так навчали!). А він, заспокоюючи, відповідав: – Хочете навчитися плавати – сміливо лізьте у воду!
Своїм виступом був незадоволений, бо сама тема трохи надумана, та й не встиг у неї вжитися. Тому говорив із пафосом, немов виступав на трибуні. Зізнатися, досі мені трохи соромно згадувати свій дебют на одеському телеекрані. Що й казати – приїхав на студію начебто з добрими знаннями, а виявилося, що їх так мало. І довелося навчатися багато чого. А навчатися було в кого, бо тоді наша студія телебачення вирізнялася в українському ефірі. Досі вдячний студійній школі, у якій формувався як журналіст.
– А які програми Ви вели?
– Більше про мене не говорімо. Я хотів би згадати своїх колег, у яких навчався майстерності, сумлінного служіння глядачеві...
– Яким було тоді телебачення, чим воно відрізняється від сьогоднішнього?
– Якщо коротко, воно не було плюралістичним, як нинішнє. Трохи моралістичним, але, на мій погляд, ефективнішим, ніж сьогодні, бо частіше тележурналісти намагалися порушувати моральноетичні проблеми, допомагати глядачам, які надіслали до редакції листа, у розв’язанні життєвих проблем. Воно було критичним, але разом з тим позитивним, оскільки ми розповідали про наших земляків, які гідні наслідування. Телепрограми виховували молодь... Можливо, саме цим і пояснюється те, що телебачення було завалене листами. І на українському, і на нашому було багато телезірок із великим кредитом довіри. Це були освічені люди, з високою загальною культурою, доброю філологічною підготовкою, справжнім телевізійним мисленням. Щоправда, сьогодні іноді трапляються тележурналісти, яких бажаєш слухати, яким довіряєш... Але хотілося б, щоб їх було набагато більше... Тішить мене, що на УТ за останні роки гідно завойовують екран телевізійні шоу, причому як для дітей, молоді, так і старшого покоління.
– Зараз багато говорять про професійність…
– Одеське телебачення 70 – 80х років славилося професійними режисерами і журналістами. Чесно кажучи, хотілося б назвати багатьох, які мені дуже дорогі. Але, погодьтеся, справа невдячна – намагатися віддати належне усім...
– Звичайно, я розумію, газетної сторінки не вистачить, але всетаки...
– Для мене редакційні летючки залишилися в пам'яті як школа режисерської та журналістської майстерності. Глибоко й аналітично рецензували наші телепрограми головний режисер – Галина Ружицька, редактор Ірина Подоріна (до речі, вона могла б успішно реалізовувати себе у сфері телевізійної критики), режисер Лідія Ніколаєва, телеоператор Костянтин Капицький, режисер Ляля Косьміна, журналісти – Гарик Голубенко, Леонід Сущенко...
Ми сперечалися, доводили одне одному. Можливо, не завжди в суперечках народжувалася істина. Але суворі і, разом з тим, толерантні керівники – Петро Зарічанський, Вадим Мартинюк, Віталій Нахапетов прагнули привести нас до консенсусу, розуміючи, що всі ми легко ранимі, як діти. Можливо, тому залишали летючку з бажанням творити. Ви знаєте, тоді була змагальність, у доброму розумінні слова, суперництво. Ми часто одне одному до ефіру читали свої сценарії, з режисерами драматургійно вибудовували передачі, часом болісно, і, найголовніше, шукали хід програми.
– А які телепередачі, на Ваш погляд, і сьогодні могли б прикрасити ефір одеських телеканалів?
– «Законы Родины моей». Беззмінним автором і телеведучою протягом майже 20 років була Галина Грибоєдова (режисер Ігор Близнюк). До речі, ця програма стала прообразом московської телепередачі «Человек и закон», яка досі виходить в ефір. А «Одесские законы» завжди починалися з рішень органів влади, ухвалених після журналістського виступу. Тому і йшли листи, по допомогу до громадської приймальні цієї програми зверталися наші глядачі не лише з Одеси, але міст і сіл області.
Гадаю, що багато які телеверсії вистав одеських театрів могли б зацікавити сьогоднішніх глядачів. Цією дуже складною, але цікавою творчою роботою на той час займалися режисери Євген Гулін, Лідія Ніколаєва, журналіст Ірина Подоріна. А як би були до речі багато які дитячі телепрограми, особливо «Малая академия» – це воістину інтелектуальна телепередача, яку створили режисер Ірина Швед, редактори – Людмила Сироткіна, Світлана Зарицька.
У багатьох військових частинах популярністю користувалася телепрограма Галини Захарової, яка розповідала про солдатські та офіцерські будні. Цікава була історична хроніка військових років, яку по зернинці збирала авторка і режисерка цієї військової передачі…
– Не образьтеся, що я Вас уриваю. Впевнена, Ви б назвали ще десяток імен ваших колег, про яких Ви так тепло мені говорили. І всетаки в колективі трудилися різні люди – з легкими і складними характерами, талановиті й працьовиті, метри й початківці... Що вас усіх тоді об’єднувало?
– Напрчуд творча атмосфера, чудова студійна аура, пошуки, пошуки, пошуки. Звичайно, ще доброзичливість...
– Розповідають, що Ви дуже точно пародіювали своїх колег, і ніхто на Вас не ображався...
– Тому що в усіх було розвинене почуття гумору, яке нас теж об’єднувало.
– Ваші побажання працівникам телебачення, представникам усіх його численних фахів.
– Боюся мати повчальний вигляд, але всетаки… Щиро бажаю всім, хто пов'язав свою долю з цією магією – Телебаченням, – здоров'я, натхнення. І найголовніше, пам'ятати, що щодня невтомно потрібно працювати над собою, трудитися так, щоб на тебе чекав твій глядач.
