Погідне небо, ясне сонце. Повітря напоєне ароматом духмяних квітів, трав. Жайворонки тягнуть срібні нитки від землі до неба. Ранок. Зеленими польовими дорогами з`їжджаються до рідного гнізда колишні мешканці села Триста.
Свято зустрічі односельчан організував Іван Ткаченко, який нині мешкає в Новоандріївці. Привітавши гостей із святом Святої Трійці й побажавши здоров’я та гарного настрою, він нагадав присутнім (а їх прибуло 56 осіб) історію села.
– Найдавніша назва села – Триста, бо трьомастами десятинами землі володів місцевий поміщик. Пізніше село назвали ім’ям лікаря Недіна, а за Радянської влади його перейменували на Зелене. Остання назва найбільше пасувала йому, бо купалося в зелені садів, але прижилася всетаки перша. У селі було 45 хат, а в них жили колгоспники, які вирощували хліб і найкращу в районі огородину, – розповідав Іван Семенович.
Єдиною гордістю й радістю села був котлован, завжди по вінця наповнений цілющою водою. Із нього поливали розсаду, біля нього завжди було людно: купалися діти й дорослі. А поряд – розкішний сад: вишні й черешні, яблуні й сливи, – як магнітом притягували дітвору. А вечорами тристачани змагалися в майстерності із солов’ями. Такого співучого села не було в усій окрузі.
Та час спливав, і село поступово сиротіло. Старше покоління, віддавши силу землі, переселялося в інший світ, бо ж кажуть: «Земля дає все і забирає все». А діти, здобувши освіту, не поверталися до своїх домівок. Останніх шість сімей переселилося в Новоандріївку.
І ось уже 12 років село живе завдяки єдиній хатіберегині, в якій мешкають 86річна Марія Василівна й 84річний Микола Михайлович Вдовиченки. Їхню любов до рідного гнізда можна порівняти хіба що з лебединою вірністю. Донька Люба не може їх вмовити перебратися до себе. Марія Василівна ухвалила таке рішення: оселю залишать за умови, якщо Бог забере когось до себе.
Це в їхній оселі зупиняються люди, коли приїздять відвідати своїх рідних на цвинтарі. У них беруть потрібний інвентар. А вони безмежно раді кожному, хто зайде, обмовиться з ними словом. Присутні довго аплодували стареньким за вірність один одному та рідному дому, селу.
За довгим гостинним столом три покоління. Радісні обличчя, сяючі очі і сльози... Дехто не бачився понад сорок років. Хвилиною мовчання пом’янули тих, чиї душі відлетіли в ірій, і, можливо, спостерігаючи з небес, вони теж раділи цій зустрічі. Тож свято продовжувалося: грала музика, лунали пісні, танцювали, жартували й обмінювалися телефонами.
Зустріч у рідній колисці надихнула на життя, вселила віру й оптимізм. Згадували, як пили ту цілющу артезіанську джерелицю, як бігали навколишніми горбами та акацієвими заростями. На згадку про зустріч фотографувалися разом і родинами.
