Динаміка модернізації системи центрів соціальних служб наочно проглядається на прикладі Тарутинського районного центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді. Керує ним Марія Петрівна Кащі – до речі, рідна сестра Зінаїди Петрівни Деде, заступника директора з навчальновиховної роботи Тарутинського професійного аграрного ліцею. Вони багато в чому доповнюють одна одну.
З Марією Петрівною – незвичайно енергійною жінкою, яка зуміла навіть домогтися виділення авто для центру, ми спочатку розмовляли в її кабінеті на першому поверсі ліцею. Сюди раз по раз заходили її колеги у якихось обов’язкових справах, тому наша розмова увесь час переривалася. До того ж, тривав набір учнів до ліцею, і батьки з дітьми нерідко помилково потрапляли не в ті двері, минаючи просторий кабінет прийомної комісії. Тому ми швиденько зібралися і поїхали до відпускниці Зінаїди Петрівни, де в тиші й поговорили, втамовуючи спрагу прохолодним, з холодильника, суничноягідним напоєм. Розмова була тривалою.
Ініційована Президентом України модернізація системи центрів соціальних служб – свого роду маленька революція. Вже з першого червня завдяки додатковим дотаціям були введені посади фахівців та соціальних працівників. Це вже не лише психолог, педагог, але й соціальний педагог, юрист, соціолог, медпрацівник, фахівець соціальної роботи – кваліфіковані, з обов’язковою вищою освітою фахівці. Але сама Марія Петрівна своєю роботою і центру буде задоволена лише тоді, коли всі дітисироти будуть виховуватися та рости в сім’ях, а не в інтернатах. Хоча, зрозуміло, шлях цей досить складний. Але в центрі кваліфіковано провадяться соціальне інспектування та оцінка сімей і осіб, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, добір кандидатів у прийомні сім’ї. Сьогодні в районі таких сімей 17. Але й минулого року найкращий показник був саме в Тарутинського центру.
– Ми справді намагаємося не допустити ситуації, коли б дитина була змушена перебувати в інтернаті, – говорить Марія Петрівна. – У нас навіть при пологовому будинку працює консультативний пункт. І працює на результат: принаймні, з того часу, як він відкрився, «відмовників» немає. І так вже багато років.
Але ж за цим – дуже велика робота з жінками, які з якоїсь причини вирішили залишити немовлят у лікарні. Так було з дівчинкою, яка втекла з рідного дому і пережила потім дуже тяжкий період. Знайти її допомогли батькам міліція та центр. Вдячні батько й мати відвезли доньку додому. Разом з її дитиною… Із щасливим фіналом була і ще одна недавня історія, коли молода мати, на руках якої вже була дитинаінвалід, народила другого – хлопчика. І одразу заявила про відмову. Усі працівники центру постали на захист немовляти. Бесід було дуже багато. Але, насамперед, допомогли жінці визначити першу дитинуінваліда до однієї з київських клінік. І вона свою відмову зрештою анулювала.
Не менше уваги й зусиль потребує і робота з молодими людьми, які повернулися з місць позбавлення волі або до яких застосовані альтернативні види покарання. Найбільше й Марію Петрівну, і Зінаїду Петрівну турбує те, що на 36 «умовників» припадає 12 неповнолітніх. Зокрема, пійманих за руку і на крадіжці мобільних телефонів.
– У сестри одного з таких злодюжок п’ятеро вічно голодних дітей, – розповідає не без жалю Зінаїда. – Він поліз до чужого підвалу за продуктами. У колонії відсидів півтора року. Нам з Марією його дуже шкода. Увесь той час, що сидів у колонії, Зінаїда Петрівна листувалася з ним, відправляла посилки. Повернувся – влаштували на роботу. Для інтернатських дітей, які навчалися в ліцеї, вона більш ніж чудовий педагог, вона їм – матір. Ті, хто давно визначився в житті, мають вже свої сім’ї, пам’ятають Зінаїду Петрівну, яка таку велику роль відіграла у їхній долі.
Але ж адаптувати інтернатських дітейсиріт у самостійному житті дуже непросто. Опікувані державою, турботливими педагогами, вихователями, вони швидко звикають до такої нескінченної до себе уваги. І вже не утруднюють себе навіть найелементарнішими повсякденними справами. Мене вразило сказане Зінаїдою Петрівною:
– Заварити собі чай, пришити ґудзик, навіть голову собі помити не вміють. Те, що в нормальній сім’ї цілком звичайне, – для них ціла наука. І далеко не в усіх є бажання її здолати. Більше того, «я сирота, мені всі зобов’язані», що утвердилося у свідомості, диктує й правило поведінки в реальному житті. Зібрані за час навчання в ліцеї гроші деякими безглуздо витрачаються куди завгодно, хоча можна було б використати їх, скажімо, на купівлю будинку. Як це й було зроблено для Христини Марараш, Тані Удовиченко, Саші Малій, Ксенії Бабіч, Лілії Корольової…
Про соціальний гуртожиток ліцею – таких в області всього два – окрема розмова. Тарутинський – учасник соціального проекту «Одержи свій шанс», фінансованого Голландією. За голландськими методиками провадиться індивідуальна психологічна робота із дітьми. Два роки участі в пілотному проекті дозволили набути досвіду, який був вивчений і узагальнений. Вже видано науковометодичний підручник для роботи зі старшокласниками та випускниками інтернатних установ, дітьмисиротами та позбавленими батьківського піклування.
Для Марії Петрівни цей час був особливо плідним. Її цікаві, часом несподівані, висновки проектної організації були узагальнені. Вона має диплом соціального тренера та ліцензію на право провадити тренінги по всій країні.
Сьогодні вже у 12 громадах району діють фахівці соціальної роботи. У Березиному розгорнув діяльність Федір Желєзняков, і тепер там з’явилися три прийомні сім’ї. А в Євгенівці завдяки Парасковії Папуровій таких сімей вже п’ять. І Марія Кащі, і Зінаїда Деде впевнені: сімейні форми виховання дітей треба розвивати постійно. І вже тим більше – інтернатських, зовсім непристосованих до самостійного життя. Для них, немає більшої радості, ніж добра звісточка від колишніх інтернатських ліцеїстів. За 27 років роботи в ліцеї Зінаїда Петрівна дала путівку у велике життя 4,5 тис. дітей.
– Це мої діти, – говорить вона. – Як же хочеться, щоб усі вони були щасливими!
