Невже в наш час під Одесою є села, де залишилися два–три старожили? Що ж, їдемо до Олександрівки Кіровської сільради Роздільнянського району.

Машина скакала по вибоях ґрунтової дороги. Трохи протряслася на ділянці, заасфальтованій іще в дні радянської перебудови.

– Їдемо по дорозі районного значення, – уточнює сільський голова Валентина Косовська.

Це значить, що за кошти сільради, тим більше зібрані в складчину, її не можна було порівняти грейдером, що працював по сусідству, оскільки машина перебуває в підпорядкуванні районного відомства. У районі ж потрібної суми на ремонт дороги не було. А потім грейдер перевели на віддалений об’єкт.

Неподалік від кюветів лежать купи щебеню, що коштує по 28 гривень за одну тонну. Утрамбувавши його в глину, можна було б урятувати дорогу. Але хазяїн щебеню – Одеська залізниця – ним не поступається. І сама скористатися не може, оскільки до нього не під’їхати.

Тож поки що проблема стелеться скатертиною. Проте – хутір!

Кілька розвалених будиночків без вікон, без дверей, оскільки «столярку» розтягнули проїжджі мародери від будівництва. Інші будинки старі відписали на своїх дітей, а ті, прикотивши здалеку, забрали своїх бабусь. Громіздкою процедурою переоформлення землі на своє ім’я обтяжувати себе не стали. А родові хати поквапом розібрали на камені та продали.

Сьогодні в Олександрівці живуть тітка Ніла Тютюнник і 90–річна Юлія Пащенко, яка й зустріла нас. Бабуся запаслася капустою, картоплею, брикетами альтернативного палива із пресованої тирси. І не боїться ні голоду, ні зимової холоднечі.

Вона тут народилася, і її життя за довгі роки саме стало схоже на давній переказ. Колись ці зелені місця належали багатим поміщикам. Після революції у них забрали землю, сад розорили, садибу зруйнували і створили колгосп ім. 9 Січня, по–народному – «дев’ятка». Але село вижило та зміцніло. Юлія Михайлівна була свідком, як виростали його будинки, споруджені із черепашнику, що добувається в тутешній каменярні. Працюючи там у шахті, вона переносила тонни жовтого каменю.

Важко уявити собі настільки життєрадісну жінку досить похилого віку. Юлія Пащенко із задоволенням проголосувала, коли їй доставили бюлетені. Листоноша приносить пенсію. Жінка одержує її за «свого старого» як удова фронтовика–льотчика, нагородженого орденом Вітчизняної війни I ступеня. Шкодує, що джерела в криниці пішли на глибину, а в трубах вода вже не така смачна. Співчутливо ставиться до високого навантаження сільського лікаря. Особливо молодої жінки–педіатра, що обслуговує 17 сіл. Сама марно медиків не турбує й від усіх недуг лікується зеленим чаєм.

Діти й онуки її розбрелися хто куди. Тому зв’язок зі світом тримає через телевізор і мобільник, куплений за порадою 70–річного сина. І, звичайно ж, спілкується з єдиною сусідкою. І тому не знає самотності.

Нещодавно на хутірці поселилася ще одна родина. Але тільки ці дві жінки залишаються степовими берегинями корінного зв’язку із предками. Ведуть життя скромне, охайне та цілісне. І, як видно, вони набожні. Тому в них ясні очі й осмислена мова, насичена м’яким, дещо лукавим українським гумором.

…Перетинаємо заплавне поле й потрапляємо до Карпівки. Олександр Прокопишин – один із чотирьох чоловіків, що населяють її, жартує, що живуть вони тут, як у дозорі на прикордонній козацькій заставі. Хто міг, пішов звідси на «залізку» або втік від безробіття до Одеси на платню півтори тисячі гривень. Олександр зайнятий реставрацією будиночка–руїни в хлів для овець. Місць для пасовища багато, і він пам’ятає про колгоспну овечу отару на 3000 голів. Четверо ентузіастів відродження села – люди робочі. Такими руками 10 років тому тут і поставлено капличку на честь героїв–захисників Батьківщини, і написано «Пам’ять про них буде нетлінна, як живлюща вода із цієї криниці».

Часом тут із рушницями напереваги проходять ланцюжком сторонні мисливці. І не завжди по–доброму поводяться: топчуть городи, з яких годуються мужики. Минулого літа хтось із хуліганів кинув у сухостій сірник. Поки спохопилися, викликали пожежників, схил пагорба вигорів. І тепер там плішина. І справді, як у Шевченка: «Село неначе погоріло».

Їдемо… Протектори вичавлюють пластилінову грязюку. Підйом – і ми на вулиці (одній – інших там немає) Андрієво–Іванового. Тут хоч діти є!

Дорогою та вдалині видно необроблені ділянки, що поросли бур’яном. По секрету люди говорять, що незадоволені розмежуванням на паї. Землю–то дали, а чим її обробляти, не порадили. Зрозуміло, власник–одинак 7–9 гектарів невдіб’я не може придбати трактор та іншу техніку. Тому приречений віддавати свій наділ в оренду або продавати. А чужі руки до землі не схильні.

От і запитується, кого винуватити? Владу лаяти не з руки. Сподіватися на допомогу бізнесменів? Так місцеві фермери й без того склалися й відремонтували автомобільний міст через балку. Менталітет, може? Наприклад, найшлися підприємці, що виказали бажання взяти в оренду під склад будинок занедбаної Кировської лікарні. Але знайшлися й «письменники», які настрочили «цидулу», що зі складу по селу миші розбіжаться. І орендаторство заборонили. Тепер тільки й чекай, що залітні нахаби наскочать і за ніч розберуть будинок по каменю на продаж. І ніякої живої копійки не буде. Так і живуть люди, кожен по–своєму думає.

Втім, скільки таких хуторів і сіл розсипано по Україні, як горошин із дірявого мішка…