– Як потрапити на територію вашого садка? Напевно, ворота будуть зачинені, – запитую по телефону директорку Одеського дитячого садка № 113 Надію Болдирєву.
– А в нас, як у казці, смикнете за мотузочок, відсунете засувку, і хвіртка відчиниться, – м'яким голосом відповіла Надія Артемінва.
Справді, легко потрапила на територію саду. І з'явилося відчуття, що опинилася у якомусь чарівному світі зі своїми правилами та статутами. Дворик нагадує зменшений у кільканадцять разів мікрорайончик: тут і вулиці із двостороннім рухом, і світлофори, і пішохідні переходи, акуратні газончики. А в самому садку навіть спорудили подобу ліфта. Щоб діти призвичаювалися ним користуватися.
Цей заклад для дітей із вадами слуху було відкрито 13 липня 1959 року. Він був першим в Україні. За ініціативи батьків, у яких другі і треті діти стали глухими, та за допомогою психоневрологічного диспансеру відкрили цей садок. Перші вихованці були дітьми батьків, які чують.
Виникає логічне запитання: яка ж була причина, що дітки втрачали слух? Усе виявилося просто – пеніцилін. Великі дози цього препарату при пневмоніях давали глухоту. Потім з'явилися антибіотики, як кажуть, нового покоління – група міцину: гентаміцин, стрептоміцин, мономіцин. Дотепер медики простежують глухоту від цих антибіотиків. Хоча 1979 року міністр охорони здоров'я СРСР Євгеній Чазов заборонив при лікуванні дітей до одинадцяти років використовувати цю групу антибіотиків. Усе тому, що для малят вони токсичні. За статистикою близько 85 відсотків дітей мають не спадкову глухоту, а набуту у результаті застосування подібних препаратів.
У стінах садка усе дуже барвисто та акуратно. На стендах висять роботи вихованців. Звертаю увагу на усмішливе сонце, виконане з манної крупи однією з вихованок ясельної групи.
– Кожна дитина потребує особливого підходу, – говорить Надія Артемівна. – В закладі трудяться працівники різних спеціальностей, необхідних у роботі з нашими дітьми. Деякі з них публікували свої методики у вітчизняних та закордонних наукових журналах.
– Мені дуже подобається моя робота, – говорить сурдопедагог Валентина Манжул, педагогічний стаж якої нараховує 58 років. – Можу сказати, що багато чому навчаюся у своїх діток. У кожного з них такий світ в очах, така індивідуальність, що підходити до них зі звичними мірками лекалами просто не можу собі дозволити…
– Завдяки зусиллям педколективу ми 2006 року виграли в Японії гранд на суму 24,5 тисячі доларів, – підкреслює Н. Болдирєва. – Вручати нагороду приїхав сам Надзвичайний та Повноважний Посол Японії в Україні Муцуо Мабучі. Ці гроші дозволили придбати сучасне медичне устаткування і надавати дітям медичну допомогу у самому садку. Також ми співпрацювали зі Шведською королівською школою глухих. У межах державної програми з 1995–го по 2000 рік її представники привозили нам слухові апарати.
Уроки музики в садку тривають недовго.
– Труднощі виникають і в роботі над правильною постановкою дихання, – говорить музичний працівник садка Тетяна Алексєєва. – Але діти стараються і ми бачимо результати.
Їх продемонстрували юні красуні–сестри Закладні: Даринка та Олеся. Вони зіграли і проспівали один куплет з дитячої пісеньки. І як належить справжнім артисткам, вдячно вклонилися глядачам.
Група малят іде на обід. Ми прогулюємося садком. Діти радісно нам махають ручками і привітно посміхаються. Серед них дівчинка з волоссям кольору прозорого рідкого меду. Це маленьке сонечко звуть Вітою Балдинюк. Вона наймолодша в садку, але вже їсть самостійно, гордо відмовляючись від допомоги нянечок. До речі, помічниці вихователів – це, як правило, випускниці садка різних років, які повернулися сюди, закінчивши школу. Донині в закладі трудиться випускниця садка організованого у далекому 59–му році – Любов Ляшенко. У неї зараз своя сім'я, але вона продовжує дарувати свої турботу та любов дітям.
– Є, звичайно, і проблеми. У деяких групах необхідно замінити вікна на металопластикові. Ще хотілося б передплачувати якнайбільше спеціалізованих видань з сурдопедагогіки. Це для нас настільні книжки. На все потрібні гроші, гроші. Але головне – це здоров'я наших дітей, – відзначає директор. – А проблеми розв'язувані.
…Коли я виходила із садка, щосили сяяло сонце. Небесне світило було мале схоже на сонечко з манки. Швидше, намагалося скопіювати колір волосся маленької Віти…
…1992 року Генеральна Асамб–лея ООН проголосила 3 грудня Міжнародним днем інвалідів. Цього дня прийнято, вибачте за таке формулювання, згадувати про інвалідів: дарувати дітям та дорослим з обмеженими фізичними можливостями подарунки, привозити гуманітарну допомогу, організовувати концерти, доброчинні акції. А далі?
Знову мовчання упродовж 364 днів?!
Можливо, тому серце стискується, що як тільки–но діти залишать цю казку під назвою «Дитячий садок № 113» сонце здасться їм не таким привітним. Чому, запитаєте ви? Адже існує безліч навчальних закладів, які дозволяють дітям із проблемами слуху, зору отримувати освіту. Функціонує багато доброчинних фондів та організацій, які допомагають їм. Але що далі?
Так, готують швачок, механіків, сантехників. Навіть юристів. Але хто візьме на роботу працівника з вадою слуху?
Я спробувала одержати відповідь на це запитання у представників різних компаній. З відомих причин вони попросили не називати їхніх імен.
Господар одного з ресторанів Одеси відповів, що для такого працівника просто немає підходящої вакансії.
– При обслуговуванні клієнта важлива кожна хвилина. Найменший збій накладає відбиток на роботу та імідж закладу. Тут не може бути помилок: ні в залі, ні на кухні – ніде. До особливого ж працівника потрібен особливий підхід. А на це немає часу.
Заступник директора одного зі швейних цехів також не зважився б взяти на роботу людину із проблемами слуху. Попри те, що нічого не заважає такому працівникові працювати руками.
Власник фірми щодо встановлення електрообладнання говорить:
– Фірма в нас тільки–но починає розвиватися. Колектив маленький. Тут у кожного по кілька обов'язків, які потрібно виконувати оперативно. На жаль, у нас просто немає роботи, яку б могла виконувати людина із вадою слуху.
…Зачинила хвіртку, засунула засувку. Садок залишився позаду… І якось прикро стало за діток і за ту «казку», яку в майбутньому їм запропонує наша держава.
