Господарством «Перемога» успішно керував Дмитро Федо–рович Тер. У вічних справах і турботах він надірвав своє серце й помер 50–річним.

Його спадкоємцем став Дмитро Миколайович Бахчиванжи– демократичніший, але такий, що так само принципово вміє обстоювати інтереси господарства і дотримуватись укорінених багаторічних традицій. Як і раніше за рахунок господарства розвозиться по дворах зерно на пай, орються городи. І найчастіше за ціною набагато скромнішою, ніж заломив би приватник. Виділяється за потребою транспорт. Символічною залишається плата за воду, забезпечення якої взяла на себе «Перемога». Усе так само вшановують ветеранів і передовиків. Дмитро Миколайович не уявляє, як це можна без урочистості розпрощатися, скажімо, з Георгієм Сараїном, який понад 25 років пропрацював головою профкому, або Георгієм Дожею, який віддав господарству понад 30 років.

Сьогодні в закритому акціонерному товаристві профспілка теж активно працює. Стабільно платяться профвнески. Під контро–лем охорона і безпека праці. Немає збоїв з виплатою зарплати. Бахчиванжи, хоча у договорі з компанією це й не розглядалося, зберіг переробку. Діє млин, зданий в оренду чудовому фахівцеві Дмитру Іскімжи. Торік запустили олійню і на підході поновлення роботи пекарні. Ось чому в селі кажуть: «У нас усе як за радянських часів». Але ж ціна піклування про людину сьогодні, як ніколи, дуже висока.

У господарстві 2758 га землі. Сіють переважно пшеницю, ячмінь, соняшник, кукурудзу. Є 28 га виноградників. Колись покривав потреби в овочах великий город. Але річка, з якої його поливали, висохла, вода зникла, а з нею – і овочівництво. Обнадіюють озимі. Навесні ще досіють ярі, соняшник, кукурудзу на зерно і силос, трохи суданки, а також багаторічні – на корм худобі.

Дмитро Миколайович провіз мене полями, показав об'єкти господарства. І, звичайно ж, заїхали на ферму. Тут і відбулася у нас розмова про тваринництво.

– По–моєму, сьогодні тваринництво для багатьох господарств – побічна галузь. Я розумію: держава має намір підтримувати приватника, щоб на його госпдворі була не одна корова, а кілька, були свині, вівці. Це правильно. Але я не зрозумію, чому своєю увагою вона обминає великі господарства?

– Але Ви ж знаєте, відсотків 80 виробленої нині продукції припадає саме на приватників. У такому разі, чому б не підтримати саме наші підприємства, у яких можливості набагато ширші. Ми зараз не на фермі перебуваємо. Це цілий тваринницький комплекс. Ми все в ньому зберегли – приміщення, маточник, будинок тваринника, лабораторію. Колись у господарстві було велике поголів'я ВРХ, до 2–х тисяч голів свиней, 15–16 тисяч голів овець. І що маємо сьо–годні? 500 овець, трохи більше 200 голів великої рогатої худоби, з них 130 корів. От і все.

– А скільки свиней?

– Було півтисячі голів. Але їх продали нашій компанії для того, щоб на виручені гроші купити продуктивніших свинок. Але компанія вважає, що свинарство занадто витратне, економічно невигідне. Так ми залишилися і без грошей, і без свиней.

– Ви щойно показали в доброму стані чотирирядний корівник, працюють гноєтранспортери. Кормів, як Ви кажете, на весь період вистачить. Тим більше, що умови нинішньої осені дозволяли випасати тварин – пасовищ достатньо. Чи не плануєте збільшити дійне стадо, адже з реалізацією молока проблем немає?

– Так, кормів вистачить. Хоча раніше заготовлювляли їх у півтора раза більше. Просто рік був посушливий, складний. І молоко ми вже понад 10 років здаємо фірмі «Титан» Кілійського району. У нас із нею надійні відносини. Претензій взаємних немає.

– Різниця у ціні на молоко, прийняте від приватника, є?

– Копійок 60–70. І це виправдано. Якість нашого молока на кілька рівнів вища. Воно охолоджується. Провадяться виміри його щільності й жирності. Власне, «Титан» готовий платити за нього 3 і більше гривні за літр, якби у нас доїння було механічним. І у мене було таке бажання встановити мехдоїння. Але сьогодні не від мене одного це залежить, а компанія це питання навіть не розглядає. От чому я й кажу, що за таких темпів тваринництво в господарствах не тільки стане побічною галуззю, але й взагалі зникне. Хіба вже мало сьогодні таких господарств, де худобу давно вирізали, а мізерно мале поголів'я тримають винятково для внутрішніх потреб? Наша «Перемога» – той самий випадок. Ми й вівцепоголів’я скоротили до 500, бо тримати більше немає ніякого сенсу. Раніше ми мали дотацію до 6 гривень на кілограм вовни. Одержували її й за наявність вівцематок. Це стимулювало. Бринзу вивозили через Березинську залізничну станцію. На жаль, цієї вітки вже немає.

– Якщо не плануєте збільшувати число корів, навіщо тоді тримаєте 40 теличок?

– Щоб продати. Але продати безпосередньо, а не через посередників–перекупників. Хоча ця справа безнадійна. А продавати за пропонованою ціною – 11–12 грн за кілограм живої ваги – здирництво, збитки. Як дуже світлий згадую час, коли держава давала дотації за приріст поголів'я, за кожну дійну корову, за проданий кілограм м'яса. Нас, звичайно, область підтримує, і ми їй вдячні. Але вона не всесильна. Тільки від держави, її підтримки залежить доля тваринницької галузі на підприємствах. Особисто я дуже сподіваюся й вірю, що у наш бік вона все–таки лицем повернеться…

Це були ті слова, якими і завершилася наша зустріч із небайдужою до долі вітчизняного сільгоспвиробництва людиною – Дмитром Миколайовичем Бахчиванжи.