У межах реалізації програми «Місто щасливого дитинства», ініційованої Одеським міським керівництвом, у будинку по вул. Боженка, 19в відкрито соціальний гуртожиток для випускників дитячих будинків, інтернатів і для представників деяких інших категорій молодих громадян, які з об'єктивних причин зазнають труднощів з адаптацією в суспільстві. Комунальна установа покликана соціалізувати тих, кому, як то кажуть, більше нікуди йти. Здавалося б, просте поняття – «соціалізація», тобто пристосування до життя в суспільстві та прийняття його основних законів. А тим часом для багатьох молодих людей це відкриття цілого світу, по сусідству з яким вони жили до 18 років. Про роботу, труднощі й досягнення розповідає колишній директор центру соціально–психологічної реабілітації дітей, а нині виконувач обов'язків директора соціального гуртожитку Олександр Іванович Стасюк.
– Наш гуртожиток ташується в будинку колишнього центру соціально–психологічної реабілітації, – розповідає О. Стасюк. – Моделлю для його створення слугувала подібна установа в Котовську. У червні, ще до офіційного відкриття, до нас прийшов перший мешканець. Йому ніде було жити. Приміщення розраховане на 50 осіб, по двоє в кожній кімнаті. Мешкання безкоштовне, і зараз у нас живуть 17 чоловік. Незабаром приїдуть іще двоє. Ми не відмовляємо нікому, у кого є законні підстави для проживання в нашому гуртожитку. Тут знайдуть дах над головою юнаки й дівчата віком від 17 до 23 років, сироти або позбавлені батьківської опіки. Термін перебування обмежений трьома роками від реєстрації. Протягом цього часу спільними зусиллями, включаючи й саму молоду людину, адміністрація влаштовуватиме її долю, тобто шукатиме місце роботи або навчання.
Всю побутову роботу – готування на кухні, прання, прибирання приміщень і прилеглої території – мешканці гуртожитку виконують самі. Розпорядок цілком гнучкий. Дехто вже працює й іноді затримується допізна. Такі повертаються з роботи, готують собі вечерю, йдуть у душ. Для решти загальний відбій і режим тиші починається о 23.00. Шкідливим звичкам оголошено непримиренну війну, а рідкісні забіяки–дебошири й любителі спиртного одразу ж полишають гостинну оселю.
Для підтримки здорового емоційного мікроклімату за гуртожитком закріплено психолога із центру соціальних служб міста, до якого може звернутися будь–який вихованець. Про консультацію, залежно від потреби та робочого графіка, домовляються індивідуально.
Якщо хтось вирішить змінити своє життя, наприклад, одружитися, то цій людині доведеться шукати сімейний гуртожиток або найману квартиру.
– Я сама довго жила на найманій квартирі. Вчилася та працювала, а вільного часу бракувало навіть на сон, – говорить Інна Ішкалеу. – Тут я можу знову відчути, що таке дім.
Здавалося б, в умовах тотальних скорочень робочих місць і невиплат зарплати дуже важко знайти роботу, але перед випускниками дитбудинків це завдання не постає непробивною стіною.
– На прикладі наших підопічних, – веде далі О. Стасюк, – можна сказати, що не працює той, хто не хоче працювати. Більшість наших вихованців працевлаштовані, інші активно шукають роботу.
– Я жив у притулку № 1, – говорить 18–річний Микола. – Потім мене перевели до соціально–реабілітаційного центру для дітей, і Олександр Іванович допоміг мені вступити до будівельного училища. Зараз навчаюся та підробляю на будівництві.
Супермаркети, автомийки, нічна охорона. Для розпещеної неробством людини це лише рядки в газетних оголошеннях. Для них – початок нового дорослого життя та набування елементарних соціальних навичок.
– Матеріальних труднощів теж вистачає, – веде далі директор. – Зараз у нашому дружному колективі дві дівчини та п'ятнадцять хлопців. Згодом наших постояльців стане більше, тому одним із наших основних завдань є закінчення ремонту на третьому поверсі. Коли все буде готове, дівчата займуть другий поверх, а юнаки – третій.
Під час розмови Олександр Іванович постійно називає своїх вихованців дітьми. На запитання «Чому «діти», адже вони дорослі люди?» він відповів: «Я за них відповідальний, і у деяких із них крім мене нікого немає…»
Мабуть, хтось згадає відому книжку або фільм «Республіка ШкіД». Хоча проблеми схожі, аналогія не зовсім вірна. Все–таки інші часи та інші звичаї… Але обидва випадки об’єднує одна риса – чи то вкрай тяжкий післяреволюційний час, чи роки світової фінансової кризи, знаходяться люди, які до таких дітей не байдужі.
