У Марії Петкової дві дочки. Одна живе в Татарбунарах, друга – в Тарутиному. А сама Марія – в Арцизі. Чоловіка поховала. Тож одна тепер радість – своїх дівчат провідати та онуків гостинцями потішити. Про це Марія розповіла, поки ми чекали маршрутку на Арциз. День був вітряний, незатишний. Ми стояли під масивним козирком Тарутинської автостанції, але дощ усе-таки змусив нас увійти до зали очікування, переповненої пасажирами. Знайшли вільний закуток біля стіни, втиснулися й далі терпляче чекали.
– Тісно, зате тепло, головне – на голову не капає, – сказала Марія. – Але зала очікування Арцизької автостанції краща, шляхетніша. Запльованої насінням підлоги там ніколи я не бачила.
Справді, навіть відколись «перекроєна» – частину площі віддано під торговельну точку, – зала в Арцизі залишається світлою, охайною. Сидіння на лавах м'які, не порізані «нервовими» пасажирами. Підлога завжди чиста. У розкладі всі рейси позначені чітко, без виправлень. Зручно, що в непогожі дні пасажир, чекаючи свого рейсу, може зігрітися, випивши чашку чаю: невеличкий бар розташований поруч, у лівому крилі будинку.
Мені у справах служби теж доводиться, і досить часто, користуватися послугами згаданих Марією автостанцій. Так от, і з Арцизькою, і з Тарутинською явно контрастує Татарбунарська. І це при наявних об'єктивних проблемах із «матеріальною складовою».
Колись у двоповерховому, 200 квадратних метрів площею, будинку були пристойна зала очікування, квиткові каси. Але, виконаний винятково із заліза та скла, він згодом застановив загрозу не тільки здоров'ю, але й життю людей. Щонайменше перекрита склом стеля могла завалитися в будь-який момент. Тож подальша експлуатація визнаного аварійним будинку була категорично виключена.
Відтоді публічне акціонерне товариство «Одесавтотранс», включивши Татарбунарську автостанцію до позачерговиків, щороку обіцяє фінансування її реконструкції. Але – не більше того. Пропонували, щоправда, автостанції розпочати зі вкладення своїх коштів, а потім ПАТ піде назустріч. Але при нинішній рентабельності заробити істотні кошти на реконструкцію колектив автостанції не може.
– Без допоміжних вливань, – зазначив її начальник Олександр Газир-Базан, – тут не обійтися. Тож наразі все перебуває в режимі очікування дійових заходів з боку «Одесавтотрансу».
Що ж до нечисленного, але направду дуже працездатного колективу автостанції, те все від нього залежне він робить. Сьогодні все-таки є невелика, але тепла зала очікування з розкладом і прейскурантом цін. Квиткова каса працює поруч із пероном, вкрай звуженим торговельними точками. Встановили 12 лав. Обладнали тіньовий навіс. Але найголовніша перед іншими автостанціями перевага – універсальні квиткові касири (вони ж і контролери, і диспетчери) – працюють так, що в порівняння з ними не йдуть жодні техзасоби оповіщення. Щойно з'явиться нова особа на пероні – вони відразу підходять, цікавлячись, куди їде. І не упускають із поля свого зору, аж поки не посадять у потрібний пасажирові автобус. Такої всеосяжної уваги особисто я не спостерігала більше ніде. Але ж через Татарбунарську автостанцію транзитом проходить понад 150 автобусів! Прямий маршрут Татарбунари – Одеса через Тузли лише один. Тому чергування невтомних трудівниць – квиткових касирок (автостанція працює з четвертої ранку до 22 вечора) проходить на пероні. На чистому, так би мовити, повітрі, особливо спекотному влітку та холодному – в зимову пору…
– Я б побажала всім на всіх автостанціях так працювати, – сказала Марія. – Тут перед твоїм носом ніколи не ляснуть дверцятами у віконці квиткової каси, невдоволено гукнувши: «Усе є в розкладі. Читайте!» Я тут почуваюся пасажиркою, до якої ставляться шанобливо. На жаль, рідкісне, треба сказати, явище…
