У службових справах мені доволі часто доводиться користуватися послугами автостанції у Фрунзівці і мало не щоразу я дивуюся якомусь особливому занепаду в діяльності цього закладу на тлі яскравих сучасних крамниць і кафе. Лише уявіть собі: темна і холодна зала очікування, що дуже давно не бачила ремонту; давній, написаний багато років тому, графік руху автобусів… На стіні навіть висить нікому не потрібний і задавнений стенд під назвою «Тарифи на проїзд в автобусах від автостанції «Фрунзівка». Сьогодні ні таких цін, ні рейсів не існує. Ще декілька клаптиків паперу у файлах (їх, до речі, одразу й не помітиш, бо розташовані при вході) сповіщають про розклад маршрутів, що почали діяти останнім часом. Виходить так: щоб визначитися, який маршрут підходить для поїздки до Одеси, треба бігати від однієї стіни до другої і шукати потрібний рейс?!
Ще одна незручна деталь – «новий» розклад (той, що у файлі) написано від руки впереміж зі зворотними рейсами. Як на мене, то пасажирам було б зручніше, коли б на двох окремих стендах містилася інформація про рух автобусів із Фрунзівки та з Одеси. Причому такий графік краще сприймається за черговістю руху транспорту.
– Через такі недопрацювання автостанції нам доводиться «діймати» касирів запитаннями стосовно руху маршруток, – скаржаться пасажири. – Іноді вони дадуть зрозумілу відповідь, а буває – дратуються, неохоче йдуть на контакт…
– Чесно кажучи, я взагалі не розумію, що входить до обов’язків касирів автостанції, – обурювалася молода жінка. – Квитків вони не продають, говорять, треба звертатися до водія. У мене з цим іноді виникають проблеми, бо у водіїв теж немає проїзних квитків, які забезпечують дотримання порядку звітності після відряджень. Наприклад, моя подруга, яка живе в Ширяєвому, таких труднощів не знає. У будь-який день вона може прийти на автостанцію і придбати квиток на автобус до Одеси та у зворотному напрямі. У них також добре налагоджена система попереднього замовлення квитків. Чому в нас такого немає?
– Декілька років тому, коли автостанція підпорядковувалася Одеському обласному управлінню автобусних станцій, ми не допускали жодного пасажира без квитка, – пояснює касир із 17-річним стажем Наталя Баранова. – Нинішні господарі – приватне підприємство «Тана» – ставлять перед нами інші завдання: рахувати кількість пасажирів на маршрут та збирати з водіїв певний відсоток від вартості квитка. Ці дані ми заносимо до спеціальної відомості за результатами кожного маршруту.
Отакої! Очевидно, що у даному випадку про інтереси пасажира взагалі не йдеться. Це ж саме можна сказати про умови, які мають бути створені для людей на автостанції. Розташування громадської вбиральні можна одразу визначити за їдким смородом, що доноситься з-за рогу. Далі – ще гірше. Даруйте за деталі, але у жіночу частину туалету зайти просто неможливо – два «вічка» заповнені по вінця, а характерні калюжі зводять нанівець всі шанси справити без проблем природні потреби. У другій половині вбиральні з надписом «М» справи з наповненням ями дещо кращі.
Куди ж ходити, коли «природа кличе»? – запитала я сама себе і озирнулася довкола. Ага, тепер зрозуміло походження цих гидких потічків на стінах автостанції. Бо лише втаємничені знають дорогу до приміщення центральної аптеки, де завжди можна сходити у більш-менш нормальний туалет.
Несолодко не тільки пасажирам, а й працівникам автостанції. Вони, звичайно, не нарікають і скромно відмовчуються, та шляхом нехитрого розслідування стало відомо, що в приміщенні немає не лише тепла, а й води. Два касири, які по черзі приходять на роботу о пів на п’яту ранку і працюють по 12 годин на добу, опалюють невеличке службове приміщення електрообігрівачем. А в залі очікування узимку холоднеча. У пошуках води для миття підлоги чи інших потреб жінки кожного дня ходять до сусідів. Ті, звичайно, йдуть назустріч, але ж вічно так тривати не може.
Варто зазначити, що половину приміщення автостанції займає кафе. Воно має приватного господаря, окремий вхід, водозабезпечення та необхідні комунікації. Відносини працівників автостанції і цього розважального закладу не склалися, та чомусь так вийшло, що саме справжні господарі приміщення залишилися біля розбитого корита – практично без будь-яких цивілізованих побутових умов. Звичайно, так триває не один рік. Але цей стан занепаду не робить честі ні нинішнім орендарям, ні селищу.
