Камертоном української хорової музики називають нашого земляка, Героя України, академіка, видатного хорового диригента, художнього керівника Національного хору
ім. Г. Верьовки Анатолія Тимофійовича Авдієвського, якому вчора минуло вісімдесят.
Те, що академічний український хор знають на всіх континентах планети, що він постійно вдосконалює виконавську майстерність, поповнюється талановитою молоддю, – передусім його заслуга. Адже від людини, що веде молодих артистів до пісенних глибин, залежить багато. Саме Анатолій Тимофійович, ставши душею хору, відкрив школу підготовки обдарованих юнаків і дівчат, де вони вивершують гармонію співу, рівняючись на найкращі зразки виконання того чи іншого народного твору, пісень сучасних композиторів. Як диригентові, йому вдається віртуозно поєднувати в одному концерті різножанрові пісні й танці, створюючи єдине музично-театральне полотно. Такий концерт назавжди залишається з тобою. І при згадці буде знову хвилювати, кликати до краси. Спонукатиме до подальшого пізнання та примножування народних традицій.
На початку шляху
Ой, літа мої, літечка,
Як макове зерня.
Поверніться хоч стілечки
По росах і стернях.
Поверніться на зірницях
По шляхах, де я ходив.
Із якої ж це криниці
Не допив я ще води.
А й справді літа відлітають, як журавлі восени. Малий Толя так любив їх зустрічати щовесни… А ще запала в серце мамина пісня про зозулю, що прилетіла до села. Її тепер, по багатьох літах, як приїздить додому, до своєї рідні у Цебрикове, що у Великомихайлівському районі, співають йому сестри Валентина та Людмила. Вони тихо почнуть, а там вплітається і його голос. Дивись, на подвір’я заходять сусіди, як було в дитинстві. І тоді пісня набирає лету, пливе над вишнями та грушами, які колись садив із татом. І вже відлунює селом.
Пощастило й авторові цих рядків не раз слухати той гуртовий спів, відчуваючи радість від спілкування з людиною, яка наснажує, дає імпульси для оцінок власної творчості. І тому, коли мене запитують, про що ми розмовляємо при зустрічах зі старшим другом, то я нічого не вигадую, а чесно пояснюю, що тільки слухаю Авдієвського.
Слухати – не переслухати ці розповіді про життєвий та творчий шлях, про нелегку дорогу простого цебриківського хлопця до мистецтва. Цього вистачило б не на одну цікаву книжку, яку, між іншим, Анатолій Тимофійович уже почав писати, але напружений робочий графік не залишає часу сконцентруватися, поринути в інший творчий світ. Адже там кожна дрібничка йому дорога, наче зерня із яблуні-папіровки, яку колись посадив глибокої осені, і вона вистояла морозну зиму. Пагони від неї прищепив до іншої, вони прийнялися, і в сусідської малечі немає нічого кращого, як влітку, коли достигають плоди, обліплювати товсті гілляки та наповнювати пазухи червонобокими, запашними яблуками…
Рідне Цебрикове. Проста назва, а стільки за нею легенд, розповідей, дум і пісень! Їх у Майстра назбиралося чимало. За кожною – цілий світ. Анатолій Тимофійович, коли вносить до репертуару новий твір, почерпнутий з народних джерел, спершу запрошує на зустріч із колективом істориків, фольклористів.
Так і кортить інколи прихопити з собою на далекі гастролі свою юнацьку гармошку і сходити з нею на весілля чи до когось на новосілля, як було замолоду. Літні цебриківчани пам’ятають сина ветеринарів Авдієвських. Без нього не обходилися жодні вечорниці. Кликали юного гармоніста і на обжинки, і на колгоспні зібрання. Тоді за піснями забувалися тяжкі трудодні. Перед очима спливали пшеничні хвилі, старовинна долина з гайками, де ховалося птаство. З іншими сільськими музикантами поспішав Толя до райцентру, в сусіднє село, бо ж слава про самородка докотилася аж до Одеси, де він теж виступав.
– Лиш почую мамин і батьків голоси на свято чи ввечері після роботи (починав зазвичай тихенько тато, а там вже і мама підхоплювала), принишкну в куточку і слухаю, слухаю, як виростає їхня пісня, – розповідає Анатолій Тимофійович. – Вони так гарно співали удвох, що слова і мелодія заповнювали всю душу і залишалися в ній назавжди. Ще раз повторююся, що все у мене від тата і мами. І в сестер також. Вони в мене молодці, справжні артистки, хоч бери в хор Верьовки. Як приїду до них, то насолоджуюся їхніми чудовими голосами. В Одесі теж виступав із нашою районною самодіяльністю, коли опановував ази музики. Сподобалося місто, ходив до Чорного моря. А по закінченні семирічки подався до верстатобудівельного технікуму. Та на самому початку навчання мій студентський шлях різко змінився: директор технікуму, послухавши якось, як ми репетирували, делікатно сказав: «Твоє, хлопче, місце не у нас, хоч і не хотілося б тебе віддавати. Але гайда до мого знайомого викладача в училище ім. Данькевича». Отак і потрапив до цього навчального закладу, який згодом закінчив із відзнакою. Ще під час навчання там мені випало щастя бесідувати з відомим педагогом – професором Одеської консерваторії ім. А.В. Нежданової Костянтином Костянтиновичем Пігровим…
Зустріч здібного юнака з видатним хормейстером і вирішила його долю. Пігров рекомендував випускника приймальній комісії для вступу до консерваторії. Понад те – запропонував йому вчитися у своїй групі. Анатолій став одним із тих студентів, яким Костянтин Костянтинович приділяв особливу увагу. З теплою посмішкою Анатолій Тимофійович розповідає, як професор вчив його розпізнавати звуки музичних інструментів, водив до самодіяльних колективів, які вже очолювали його вихованці. Привчав диригувати, слідкувати за виконанням тієї чи іншої пісні, народної думи.
«Льонок»
Їхати на практику Анатолієві випало до Житомира, де розгорнулися не очікувані ним події, які сповна захопили п’ятикурсника. Навіть батьки ображалися, що рідко пише листи.
А сталося ось що. Побувавши у приміських селах, Анатолій побачив і почув, що там чимало народних талантів, особистостей, із якими лиш необхідно працювати, створювати хорові колективи, які б знали не лише на Поліссі, а й далеко за його межами. Звернувся з цим до обласного відділу культури, і там практиканта підтримали. Потім була розмова в Житомирському обкомі партії, де також його зрозуміли, запропонувавши об’їздити віддалені райони на предмет організації у глибинці хорових колективів та фольклорних ансамблів.
– З радістю б, та в мене кінчається практика, – сказав юнак.
– А за це, молодий чоловіче, не турбуйтеся. Ми через Міністерство культури її продовжили. Напишемо до Одеси теплого листа – і нам підуть назустріч. Беріться до справи. Ось даємо легковика – і їдьте до людей, добирайте таких, щоб, нарешті, на Житомирщині був створений обласний народний хоровий колектив.
І почалися робочі будні. Хоча спершу таки поїхав до Одеси, розповів Костянтину Костянтиновичу Пігрову про ситуацію. Вчитель його підтримав, звернувся до ректорату з проханням дозволити студентові Авдієвському скласти державні іспити пізніше.
…«Льонок». Сама земля Полісся підказала назву створеного невдовзі колективу, до якого потяглися талановиті люди, окрилені увагою одеського диригента.
Якось на одному з вечорів, коли в Житомирі зібралися ветерани, Ніна Матвієнко, видатна сьогодні співачка, звернулася до Авдієвського:
– А пам’ятаєш, Толю, як я прийшла в черевиках, ледве витягуючи з болота ноги? Прийшла з роботи після зміни на прослуховування…
– Ніночко, я все болото житомирське перемісив по районах, як же не пам’ятати. Та хіба тільки ми з тобою находилися? У кожного з ветеранів свої спогади. А скільки з’явилося у нас потім молоді, ентузіастів, яким ми доручали вести пошуки. Тому «Льонок» і розрісся, заколосився талантами. Ти ж сама вже знаходила дівчат для навчання у нашій пісенній школі, яку закінчила і згодом організувала свою групу, що заяскравіла на пісенній ниві. А візьми родину Недашківських із Малина. Що не представник, то особистість. Кожен – окраса культури. Там вони створили свій районний хор і стали лауреатами різних конкурсів. Їздять із концертами за кордон, як і наш «Льонок». Вітали нас Росія, Польща, Болгарія, Чехословаччина. А як зі сльозами на очах обіймали нас канадці!
І пригадалося Анатолію Тимофійовичу, як у Торонто до них на сцену піднявся підстаркуватий чоловік із букетом чорнобривців і лише промовив кілька слів: «Це вам подарунок із Малина, я звідти щойно повернувся». Таке не забувається…
Добрі справи не залишаються непоміченими. Керівника «Льонка» викликали до республіканського Міністерства культури. Попросили – не наказали, а саме попросили – допомогти черкащанам. І Анатолій Тимофійович не відмовив сусідам, бо те прохання, як виявилося, йшло від них: організувати подібний до «Льонка» хор.
В найголовнішому хорі країни
Була весна 1963 року. Вже зазвучав хор і в Черкасах. А тут – дзвінок із Києва від самого Григорія Гурійовича Верьовки:
– Вітаю, вітаю, Толю. Знайди час і приїдь до мене, хочу з тобою порадитися. Та не зволікай із поїздкою, – глухим голосом мовив старійшина.
…Державний український народний хор Григорій Гурійович організував у роки Великої Вітчизняної війни. Затим упродовж двох десятиліть був його незмінним керівником. Українська пісня зазвучала в ті часи в Європі та в Азії, в Америці та Австралії. Аплодували колективу сотні міст багатьох держав… Той дзвінок із Києва вніс нові рядки в життєву і творчу біографію нашого земляка: Григорій Гурійович запропонував Авдієвському працювати асистентом у своєму хорі. А з 1966 року Анатолій Тимофійович став художнім керівником і головним диригентом найвидатнішого народного колективу України.
Коли приберегти офіційні слова, то він заслужив цього завдяки талантові, невгамовності, пошукам новизни. Бажанню постійно вдосконалюватись, працелюбності.
В одній із публікацій наголошувалося: «Дбайливо збираючи, любовно аранжируючи незаймані народні перлини, Анатолій Тимофійович розкриває і збагачує давні традиції народного хорового виконання, а капела разом з ним майстерно використовує у своїй багатобарвній палітрі виражальні засоби світового академічного мистецтва. Як тонкий ювелір над діамантом, працює він над кожною піснею, і вона спалахує в його трактуванні несподіваними гранями».
Напередодні ювілею мені випало вкотре зустрітися з Анатолієм Тимофійовичем і знову поринути у світ його оповідей про мистецтво:
– Ось я говорю завжди про ті твори, які пощастило записати від старих людей, аранжувати, відродити джерельні поклади. Це потребує величезної роботи всього академічного колективу. Ми щороку поповнюємо наш пісенний матеріал, занотовуючи в різних краях народні пісні – пам’ятки української духовної культури. Саме з них створено програми за історико-етнографічними зонами нашої держави, яка у складних політичних і економічних умовах переживає створення тих засад, що їх заповідав Тарас Григорович Шевченко. До 200-річчя від дня його народження ми ввели у свій репертуар нові пісні на його слова. Громовито звучатиме і «Реве та стогне Дніпр широкий», музику до якого написав випускник Новоросійського (сьогодні Одеського національного ім. І.І. Мечникова) університету Данило Крижанівський. А вперше прозвучала ця пісня теж в Одесі у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю», яка ставилася в робітничому театрі на Пересипу наприкінці ХІХ століття. І виконав її організатор пересувного українського театру Марко Лукич Кропивницький, за що був взятий на облік як «політичний» царською охранкою.
Звичайно, у хору безпосередньо в регіонах, на місцях є чимало помічників, ентузіастів. Збирачів отих перлин, крупинок народного мелосу. І дуже схвально, що такими знахідками цікавиться молодь.
Маємо на своїх полицях понад 35 тисяч народних пісень. Я особисто привіз із Нью-Йорка 13 томів, виданих Вільною академією наук, що містять шедеври українського мелосу. І це, безперечно, допомагає в повсякденній роботі, наштовхує на нові пошуки. Ми прагнемо, щоб старовинні твори виконувалися так, як їх співали ще наші прадіди в давнину. Вони передають багатоголосу природу народної пісні.
Напередодні ювілею був удома і слухав від Валентини і Людмили мамину пісню «Ой летіла зозуля через нашу хату»… Чималенько вона вже накувала мені літ. Спасибі сестрам, що викликають із-за обрію нові літа, нові шляхи-дороги, які завжди кличуть вдалину…
