Велізарове розташоване лише за півтора кілометри від Роздільної. А від благ міської цивілізації – набагато далі. Немов ніяк не подолає впливу Руської та Молдавської слобід, років зі сто тому утворених тут переселенцями з Бессарабії.
Наприклад, більшу частину будинків споруджено з каменю-«дикуна», скріпленого глиною, змішаною із соломою. Праворуч і ліворуч від невеликої вітальні розташовані дві кімнати. В одній з них піч – «груба». Бічна її частина, що переходить у димохід, є водночас стіною іншої кімнати. Раніше стіни хаток виводили догори клином. На нього настилали бруси, часто із кривих стовбурів жилавих акацій. До них вузлами кріпили поперечини, а на них накладали черепицю, обмазавши її глиною, щоб трималася. Горища, а отже і стелі, не було. Споруджені в дідівський спосіб будиночки вціліли в голод, розрухи та війни, збереглися в колгоспі
ім. Фрунзе. Пережили перебудову та інші «негаразди». Служать людям і в роки новітньої України.
Навіть депутат Старостинської сільради, до складу якої входить Велізарове, Віктор Дементьєв залишається прихильником цієї немудрованої сільської архітектури. Але як офіцер у відставці, що звик до порядку, рівняючи стіни свого житла, де «черево» – зтесує сокирою. А де «живіт підвело», накидає у вм’ятини штукатурку.
– У такому будинку з неглибоким фундаментом улітку прохолодно, – говорить він. І шкребе потилицю. – А от узимку… У принципі стіни, що товщиною доходять до метра, добре зберігають тепло…
Але все-таки тутешні жителі мріють про підведення газу. У Старостиному та сусідніх Чобручах він є.
– У Велізаровому ж протягнути трубопровід не встигнули, – включається в розмову Старостинський сільський голова Анатолій Устич. – Колгоспне керівництво зробило проект підведення блакитного палива до кожного двору. А далі справа не пішла. Що було, те розікрали. І питання тепер відкрите. Охочі – всі жителі села. Але тих, хто може заплатити 25 тисяч гривень за роботу газівникам, – тільки третина. Навіть попри те, що з подачі нашого депутата Дементьєва можна брати безпроцентний кредит на 10-15 років, такі гроші більшості не по кишені.
Тому топлять хмизом, який дозволяють збирати в лісі безкоштовно. Якщо у лісників найняти трактор, на причепі якого можна доставити додому 4-5 кубометрів (або складометрів) дров, потрібно віддати 1150 гривень. Ці дрова, та ще тонна вугілля за півтори тисячі дають змогу перезимувати.
Водою село забезпечене постійно. Світлом – коли вітру немає.
– Це тому, що проводи старі, обвислі й при доторканні між ними нерідко виникає коротке замикання, – пояснює В. Дементьєв. – Зараз із сільським головою домагаємося, щоб до нас провели коротку гілку електропередачі замість обхідної лінії. Коли – не знаю, але дотиснемо! Ця проблема залишається актуальною, до речі, і для багатьох інших сіл району.
Ще одну проблему – дорожню – частково розв’язано. У Велізаровому дві вулиці. Лісову заасфальтували півтора десятки років тому. Тепер по ній і коням пройти не солодко. Зате ґрунтівку по вулиці Полуничній, що по той бік балки, відреставрували. Але перш ніж сільрада найняла грейдер, щоб її порівняти, депутат зібрав молодь, і всією громадою розчистили зарості бур’янів уздовж узбіччя. Через повороти стало видно зустрічний транспорт, і загроза аварії значно поменшала.
Ще серед маленьких перемог місцевого значення – організація людей на чищення водонапірної вежі, ремонт насоса, заміну труб виходу води.
Серед планів – зробити павільйон на зупинці шкільного автобуса, щоб діти не мерзли й не мокли в негоду. А. Устич готовий знайти листів зо 20 шиферу на покрівлю й «боківки». Час нині такий, що «самодіяльність» виявляється результативнішою, чому тривалі клопоти щодо проведення будівельної експертизи, процедури затвердження, оформлення землевідведення на 3 квадратні метри. Тепер треба організувати селян на те, щоб вбити в ґрунт чотири товстостінні труби, змайструвати каркас і обшити шифером. І нехай Європа заздрить – якщо не добробуту, то народній кмітливості.
Ще що необхідно зробити – поставити на трасі стовп із вказівною табличкою «Велізарове», яку хтось, кому бракувало чи то на могорич, чи то на виправлення власного здоров’я, зняв і відніс на пункт приймання металобрухту.
Запитаєте, як не запити в селі, де 60 дворів, але давно немає школи, ферми, кузні, магазину, будинку культури, дитячих майданчиків, гуртків для дітей, танців, кінотеатру й взагалі будь-яких розваг? З колишніх любителів «оковитої» хто замерз у степу, хто не вижив після бійки. А нинішні жителі Велізарового дуже помірні. Мабуть, тому, що з приблизно ста чоловік населення майже немає людей старших за 50 років. І як же ці роботящі люди шукають застосування своїм рукам? Багато хто йде шляховиком на залізницю, знаходять місця змінних охоронців в Одесі. Більшість їдуть найматися на будівельні роботи в усі кінці від Роздільної до Москви. Сьогодні селяни беруть на себе в соціумі всі можливі види діяльності. На ці заробітки проживеш, але машину не купиш, газ не підведеш, із дружиною у відпустку до Дубаю не з’їздиш. А коли світла немає, то й зовсім нема чим зайнятися. Втім… Чи не від цього в селі так багато дітей у кожній родині? Говорять же соціологи, що дітонародження високе від бідності. Зате рід не переводиться!
Заходимо у двір до Таїсії. Їй 34 роки, четверо дітей. Маля збирається до першого класу, старший качок виганяє, середній, 10-літній Рома, найстаранніший у науках, сидить у дворі й самостійно вирішує інженерне завдання, як переставити колеса зі старого велосипеда на нову раму.
А мама загинає пальці, викладає арифметичну правду життя:
– Одержала на них допомогу. Усі три тисячі гривень пішли на купівлю шкільної, спортивної форми, канцелярського начиння. Працювала двірничкою, мила сходи в багатоповерхівці: по 200-300 гривень давали нерегулярно. Ще одержую 300 гривень на старшого як самотня матір. Готую документи й довідки для суду на одержання аліментів. Хіба з такими статками я можу відправити дітей до табору або ще куди? Дочка затемпературила. У нашій лікарні дали такий список ліків, на який не знайти коштів. Люди порадили: вилікувала дівчинку чаєм і травами.
В іншому її життя рідко виходить за межі двору з городом. Таїсія навіть не знає, що можна було влаштуватися на оплачувану роботу через Роздільнянський центр зайнятості.
Спонукають до емоцій і інші сільські драми.
– Є отут озерце – переплюнути можна. Однак дітлахи купаються, рибу ловлять, – говорить В. Дементьєв. – Один орендар, що насадив навколо ставка персики, вирішив нікого не підпускати до саду, а заодно – до води. Довелося пояснювати йому, що кожен має право користуватися водоймою.
Ще гостріше складалися відносини між орендарем землі й місцевим жителем, який захотів забрати свій пай. Він завважив, що ті три тисячі гривень на рік, які дає йому фермер, – сума в кілька разів менша, ніж прибуток, який він може одержати, обробляючи свій наділ самостійно. Підприємець намірився не віддавати пай. Втручання в ситуацію було складним. Не тільки тому, що орендар погрожував, перешкоджав, а й тому, що довелося йти проти усталених соціальних звичаїв, за яких обставини буквально змушують людей здавати свої паї в оренду. І таким чином позбавляти фактичного власника можливості розпоряджатися належною йому за законом землею. Але й тут правда перемогла.
– Так і далі буде, – стверджує депутат.
