По вагону неквапливо проходила касирка-контролерка і збирала гроші за проїзд. Гримаса на її обличчі свідчила про те, що ця звична для неї справа вже їй набридла. 

– Мені до Головної, – пояснюю працівниці, яка одразу озвучила вартість проїзду. 

Жінка взяла гроші і без жодного слова пішла далі. 

– А квиток?! – вигукнула я, але контролерка зробила вигляд, що не почула мене. 

Для пасажирів електричок це не новина, а звична справа. Вдасться якусь гривню-дві заощадити – то й добре. Але якщо раніше хоч питали, чи потрібен квиток, то зараз мене просто шокувало неабияке хамство. Не бажаючи того, я стала безквитковою пасажиркою.

Жінка, яка сиділа поруч, зрозуміла моє роздратування і заспокоїла – мовляв, не варто перейматися. Вона їздить по кілька разів на тиждень – і завжди без квитка. Лариса, як назвалася попутниця, працює в Одесі, а живе в Березівці. 

– Працювати треба, от і катаюся, – посміхнулася вона. 

За розмовою швидко минав час. Лариса розповіла про свої будні та про курйозні випадки в приміському транспорті. Про те, як «весело» їхати, стоячи у переповненому вагоні, замерзати взимку, задихатися від сигаретного диму. Говорити про «комфорт» в електричках можна дуже довго – або написати цілий трактат. Хоча ще років зо три-чотири тому ситуація була не так гідна плачу. 

Які тут ліхтарі та лавки...

За вікном пливли степові краєвиди, нагадуючи, що незабаром осінь. Одна по одній минали зупинки.

– Дивіться, яка гарна платформа в цьому селі. Є тут і лавки, і ліхтарі. Не те, що у нас, – розмірковує вголос Лариса. 

Жінка ніби озвучила мої думки. Воно й не дивно, бо щодо необхідності облаштування зупинки «1214-й кілометр» у Березівці, на якій щодня здійснює посадку сила-силенна люду, акцентує увагу чи не кожен мешканець міста. Проте десятиліттями зовнішній вигляд зупинки не змінюється. Разом з тим постійно йде мова про збитковість міжміських сполучень.

У Березівці мешкають близько десяти тисяч чоловік, а в районі – близько 35 тисяч, і більшість із них користуються залізничним транспортом. Значний відсоток пасажирів складають громадяни, які працюють в Одесі. За даними економічного відділу райдержадміністрації, працюють за межами району, але постійно живуть у ньому понад три тисячі осіб. Це офіційно. А є ще чимало людей, які певно не потрапили до цього переліку.

…Невелика платформа в обрамленні бур’янів замість поручнів щодня збирає не одну сотню людей. Неподалік (метрів за 30) сиротливо стоїть маленька споруда – схожа ніби на зупинку, а ніби й на вбиральню. Про які вже ліхтарі або лавки вести мову. Чому березівчани отримують такий сервіс від залізниці, незрозуміло. 

Щоб з’ясувати ситуацію, звертаюся до керівників району. Ви­явилося, що чиновникам не байдуже. Як розповів голова РДА Олександр Адзеленко, щойно він очолив район, одразу звернувся з листом до начальника Одеської залізниці. Райдержадміністрація наголосила на необхідності покращення облаштування зупинки, а також стосовно ремонту залізничного вокзалу та мосту. 

Тут пригадуються слова кіношників, які не так давно знімали на Березівському залізничному вокзалі один з епізодів кримінальної драми «Одеса-мама»: «Ми обрали Березівку, бо знайшли панораму, яка пасує до 80-х років минулого століття. Цей раритет цінується серед кіношників». Гадаю, цим все сказано про стан місцевого вокзалу.

Слід відзначити, що на лист О. Адзеленка через деякий час надійшла відповідь, у якій зазначалося, що керівники залізниці готові співпрацювати й зазначені об’єкти будуть доведені до ладу. Своєю чергою вони звернулися з зустрічним проханням про підтримку у проведенні роз’яснювальної роботи з населенням, щоб уникнути проявів вандалізму. Втім, на жаль, у відповіді нічого не сказано про терміни виконання обіцяного.

Відтоді минуло більше трьох місяців. Залізничний міст побачив свіжу фарбу, проте особливих зрушень поки що не видно.

Збитки: «зайці» 

чи «сумлінні працівники»?

Чому ж адміністрація Одеської залізниці не квапиться покращувати ситуацію? Можливо, через те, що, судячи з нещодавніх публікацій у ЗМІ, «міжміське сполучення збиткове»? Збитки Одеської залізниці від приміських пасажирських перевезень у 2012 році зросли на 24,4% порівняно з 2011 роком і сягнули 263,7 млн грн. Причини називають різні: занизький тариф, відсутність належної бюджетної компенсації за перевезення пільговиків і, нарешті, проблема із «зайцями». Але в цьо­му переліку жодного разу не зазначалося несумлінне виконання обов’язків касирами-контролерами. Щонайменше вони повинні не класти в кишеню гроші, а давати квиток, як і годиться. Крім того, є нагода поповнювати бюджет штрафами, а не проходити повз курців, ігноруючи закон.

Взагалі складається таке враження, що є певна схема, в якій задіяно чимало людей. Цікавий епізод біля приміської каси може пригадати чи не кожен пасажир електрички: дорогою до каси вас зупиняє якась людина й каже, що квиток можна не брати, контро­лери на пероні вас не перевірятимуть. 

Чи, можливо, керівництво залізниці не знає, що насправді відбувається? Але згадуючи події десятирічної давності, впевнено можна сказати, що у залізничників є досвід. Тоді за наказом керівника залізниці для перевірки виконання працівниками службових обов’язків були мобілізовані посадовці багатьох відомств і служб. Після чого пройшла хвиля звільнень. 

Час спливає, а разом з ним – і надії на покращення ситуації. Пасажири все більше скаржаться на поганий сервіс, проте забувають, що також винні в тому. Вони не вимагають квитка, воліючи заощадити гривню. При цьому не розуміють, чим така економія може обернутися для них самих. Та чи готові вони відмовитися від звичного для них рейсу або від цього виду транспорту? Певно, що ні…