Таку думку щодо зміни Конституції висловив голова обласної ради Микола Тіндюк під час спілкування з представниками регіональних ЗМІ. Подаємо основні моменти, на яких він наголосив.
Питання, пов’язане із ухваленням нової Конституції або поверненням до Конституції в редакції 2004 року, сьогодні досить актуальне. Воно обговорюється на всіх рівнях безпосередньо громадянами, політичними партіями, громадськими організаціями. Тривають дискусії з цього приводу і у Верховній Раді.
Ще два-три тижні тому представники опозиційних сил говорили про необхідність повернення до Конституції 2004 року. Але, як виявилося, така думка не збігається з позицією ВО «Свобода», тому ця партія виступила проти. Ю.В. Тимошенко теж нещодавно звернулася з листом до своїх однопартійців по «Батьківщині», висловившись проти повернення до колишньої редакції Основного Закону. Тобто у опозиційних політичних сил немає єдиної думки з даного приводу.
З іншого боку, це питання набуло такої гостроти, що навіть у провладних партіях та фракціях Верховної Ради точаться розмови довкола доцільності повернення до Конституції зразка 2004 року.
Стаття 5 Конституції України проголошує народ України єдиним джерелом влади у державі. Тож якщо існує проблема і полярні погляди на неї, необхідно звернутися до людей. Шляхом опитування або через проведення референдуму. І отримати відповідь громадян України, якою у нас має бути форма правління: президентською, парламентсько-президентською, парламентською чи президентсько-парламентською. Це по-перше.
По-друге. Громадяни мають висловитися з приводу того, як обирати Президента: всенародним голосуванням чи у Верховній Раді?
І по-третє. Народ має визначити, якою бути Україні: федеративною чи унітарною державою. При цьому слід зауважити, що унітарний устрій нашої країни був закріплений в редакціях Конституції
1996-го і 2004 років.
Саме шляхом плебісциту має бути отримана відповідь на найважливіші, ключові питання. Вже потім, виходячи з позиції більшості громадян України, можна братися за формування того чи іншого варіанту Конституції, або за внесення змін до чинного Основного Закону.
З іншого боку, будь-які рішення, тим більше ті, що торкаються інтересів кожного громадянина і, власне, визначають долю України, мають бути поміркованими, ретельно продуманими. Слід замислюватися не тільки над тим, як реалізувати ті чи інші рішення, а найголовніше – міркувати, до яких наслідків можуть призвести ці рішення. Зокрема і щодо федеративного чи унітарного устрою держави.
Наприклад, якщо громадяни України висловляться за федеративний устрій: якими мають бути кордони регіонів, їхні повноваження та взаємини із центральними органами влади? Які функції можуть бути передані від центрального рівня на регіональний і навпаки? Які повноваження можуть бути делеговані, а які – ні? Які взаємини мають бути між регіонами і центром щодо формування державного та місцевих бюджетів? А взаємні зобов’язання? І, зрештою, чи є можливість виконати ці зобов’язання?
Це дуже системна робота. Причому не одного дня. Але її треба виконати для того, щоб ці рішення були виваженими і не мали негативних наслідків. Водночас ухвалення рішень стосовно способу, механізму і термінів проведення опитування чи референдуму перебуває у компетенції найвищого законодавчого органу держави – Верховної Ради України. Саме парламент має подолати політичні інтриги і розпочати конкретну практичну роботу. Тим більше що ці питання є нагальними для українського суспільства, і треба знаходити можливість, спосіб і механізми їх вирішення. Позиція політичних сил і кожного депутата зокрема не мусить обмежуватися розмовами «треба чи не треба». Слід опрацьовувати і ухвалювати конкретні рішення для виконання цієї роботи.
