Яскраве сонечко заливало своїм теплом землю і водне дзеркало місцевого ставка, птахи розпочинали свої пісні. Шевченковим ішла красуня-весна, яка принесла з собою дивовижний аромат – це зацвів бузок. Село мов потонуло в своїх зелених шатах… Такий краєвид час від часу постає перед очима місцевої жительки Тетяни Проценко. В цей один із багатьох теплих спогадів свого дитинства вона поринає й коли гортає твори Кобзаря: «Село на нашій Україні – неначе писанка, село зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати…».
А починалося все з колишнього маєтку поміщика Реміха (хутір Ламзаки). Там був організований перший у нашому краї радгосп. Серед його робітників були колишні батраки Реміха – Павло Малонога, Михайло Албул, Микола Лазаренко. Вони з гордістю згадували дні організації господарства. Як назвати радгосп? Багато пропонувалося назв, але колишні батраки наполягли дати йому ім’я Тараса Шевченка.
Слава про розквіт невеличкого села долинула в усі куточки СССР, бо саме тут зародилася кузня механізаторів, звідси починалася індустріалізація сільського господарства. Тут створили першу в країні МТС. Колектив станції був прославлений механізаторами, удостоєними високих урядових нагород. Шевченківці виступили ініціаторами всесоюзного змагання.
– Найщасливіший день мого життя був у 1922 році, коли я, вісімнадцятирічний селянський син, пересів із запряженої волами гарби за важелі «Фордзона». Прийшло їх із Путилівського заводу в наш радгосп аж п’ять чудо-машин. Звичайно, коли почала організовуватися перша в країні МТС, всіх наших перших трактористів запросили на роботу: це були Албул, Малонога, Гвоздєнко, Зоренжо і я. У 1933 році послали мене у Москву на Всесоюзний з’їзд ударників.
Звичайно, життя наше складалося не з одних лише свят. Були і будні до сьомого поту, була і кров. Хоч зброю не довелося пускати в дію, та воювати доводилось, причому з таким ворогом, котрий не виходив на тебе відкрито, а стріляв потай або псував дорогоцінну техніку. Так уже вийшло, що мені одному з перших трактористів довірили і перший одержаний автомобіль. Це був заморський «Форд». Через три роки його замінив вітчизняний – АМО-3. Возив я на ньому пшеничку, запчастини, будівельні матеріали. Будував першу в окрузі дорогу від станції Раухівки до МТС, – розповідав після виходу на пенсію у 1969 році Микола Федорович Грицак.
Про досягнення того часу тепер свідчать лише рядки у підручниках і енциклопедіях та старожили, які працювали на МТС. А нині Костянтин Несторович Геращенко згадує розвал 1990-х років.
– Це було важко, – розповідає пенсіонер, – селяни плакали, коли забирали техніку. Люди намагалися завадити, але їх вже ніхто не чув. Усі розуміли, що це кінець потужної станції.
Сьогодні Костянтину Несторовичу за сімдесят, тут він народився та виріс, пішов в армію. Повернувся до рідного села та залишився назавжди. Технічну освіту здобув заочно без відриву від виробництва. Працював комплектувальником у цеху, шофером, майстром-наладником, інженером-технологом в механізованому загоні. На кожній ділянці роботи він тягнувся до новинок, вивчав їх та намагався донести до колгоспних механізаторів.
Яке воно, сучасне Шевченкове, як живеться його мешканцям? Перше враження про сьогодення складається від побаченої адміністративної будівлі. Будинок культури, заснований у 1928 році, на відміну від машино-тракторної станції, поки що зберігся. Але в аварійному стані. Ця велика споруда краще збереглася б до наших днів, якби вчасно було замінено дах. Всі біди почалися саме з нього. Востаннє приміщення, в якому були не лише осередок культури, а й сільська рада та бібліотека, ремонтувалося понад 35 років тому.
– У мене в папці чимало листів, в яких ми роками зверталися до президентів та прем’єрів, – говорить К.Н. Геращенко.
Як розповіла сільський голова Ніна Кондрова, вже виготовлено проектно-кошторисну документацію на майже півмільйона і, нібито, кошти були передбачені на поточний рік. А тим часом Ніна Ігорівна вирішила перевести сільську раду в пусте крило дитячого садка, а бібліотеку до школи.
Ще одна зі значних проблем для селян – це брак робочих місць. В селі мешкають понад 500 осіб, багато хто шукає роботу в Одесі. Селяни довго сподівалися, що матимуть своє виробництво, адже приміщення та деяке обладнання викупив місцевий фермер. Та додаткових робочих місць громада не отримала, як і належних податків за землю під спорудами.
Але життя триває: працюють школа та садок, ФАП і бібліотека, налагоджено водопостачання та газифікацію. Завдяки Фонду І. Фурсіна та зусиллям депутата райради Князя Хачатряна замінено вікна в садочку, відремонтовано дорогу.
– За підтримки небайдужих людей нам вдалося капітально відремонтувати пам’ятник Шевченка, – розповідає сільський голова.
Костянтин Несторович серед пожовклих чорно-білих знімків показує один, де він поруч із іншими молодими людьми грає в духовому оркестрі.
– У нас був дуже хороший оркестр, більше десятка музикантів. Якби був Будинок культури, можна було б організуватися й нині, – говорить співрозмовник.
Що ж, сподіваймося, що після холоду прийде тепло і розквітне життя, мов бузок…
