– Як Ви виступили на останніх змаганнях у Ялті?
– Посіла друге місце з відносно невисоким результатом. Фізично я була у відмінній формі, але ось психологічно себе реалізувати буває складно, і цього разу не вдалося стати першою. В Україні є сильні конкурентки, тому другий результат вважаю успішним.
– Згадайте про Ваш європейський тріумф в Угорщині 2007 року? Що Ви відчували, стоячи на п'єдесталі пошани?
– Ви знаєте, це почуття незабутнє. Коли звучить Гімн України, коли піднімається прапор – це, звичайно, дуже сильно в емоційному плані діє на спортсмена! Та перемога в Дебрецені – моє найвище досягнення! Адже я часто ставала то другою, то четвертою, а це, як Ви розумієте, не може цілком задовольнити спортсмена. Але тоді усе вийшло якнайкраще! Чесно кажучи, я не сподівалася, що все ж таки буду першою, до кінця не могла в це повірити. Лише наступного дня, коли було нагородження, коли стояла на п'єдесталі – тоді вперше відчула, що я – перша! Але ж у мене була дуже сильна суперниця – росіянка Дар'я Пищальникова. Загалом , була справжня фізична і тактична боротьба. Зрештою, у п'ятій, передостанній спробі я зуміла зосередитися і встановила особистий рекорд – 64 метри і 40 сантиметрів.
– Тоді Ви здобули перемогу під керівництвом батька і тренера Євгена Карсака. Що він Вам сказав після виступу?
– Спочатку батько привітав мене – і єдине, що сказав: "Я бачу, що ти можеш зробити навіть 66 метрів". До речі, моя мама Валентина Георгіївна – теж мій тренер. І вона раніше також була дискоболом. Між іншим, у неї колись був дуже високий результат – 63,82. І я його побила! Але мені ще дуже багато потрібно працювати над собою. Зараз, після нетривалого відпочинку, знову активно тренуюся і хочу підтримати набрану форму.
– У Вас у сім'ї всі займаються легкою атлетикою?
– Так! У мене ж ще є брат і сестра, які теж займалися легкою атлетикою. А з раннього дитинства мої батьки, які були легкоатлетами, стали залучати мене до занять бігом. І спочатку я показувала дуже непогані результати, але внаслідок травми батько порекомендував мені зайнятися метанням диска. Спочатку це було якось незвично, але десь 1999 року я активно стала займатися цим видом. У 2000 році прийшов перший успіх на змаганнях – у складі збірної України я поїхала на чемпіонат світу серед юнаків і посіла досить високе четверте місце. А першу медаль виграла у тому ж році, ставши чемпіонкою України. Загалом, я відчула, що можу досягти серйозних успіхів. У складі молодіжної збірної щороку виїжджала на матчеві зустрічі. Сьогодні виступаю у складі першої команди.
– Катерино, а як проходить підготовка збірної? Чи задовольняють Вас сьогодні умови тренувань?
– За великим рахунком, особливих проблем немає. Загалом, ми нормально тренуємося, виїжджаємо на змагання. Але от в Одесі іноді виникають якісь проблеми з умовами для тренувань на стадіоні "Динамо". Все ж таки хотілося, щоб до спортсменів з боку владних структур було більше уваги і, звичайно, коштів.
– А хто Вас зараз тренує?
– Після того, як батько кілька років тому виїхав за запрошенням на роботу в Катар, мене тренує Юрій Білоног, який вже багато років є членом нашої сім'ї, одружившись з моєю старшою сестрою Клавдією. Він любить примовляти "добре", "добре", "добре". Він навіть жартує: "нудна ця тренерська робота – стоїш збоку і говориш "добре".
– Катерино, а що у Вашому спорті головне? Як Ви тренуєтеся?
– Існують силове та швидкісне метання. Я переважно прихильниця швидкісного метання: менше важкого, більше бігу і стрибків при підготовці. Звичайно, є спеціальні вправи. І є така розхожа думка, що диск метається лише рукою. Це не так. Рух іде знизу і м'язи ніг потрібно тренувати не менше. А потім потрібна і психологічна підготовка. Коли тренуєшся, то ніхто не заважає. А на стадіоні – бувають тисячі людей. Ти заходиш у сектор, розумієш, що вся увага – на тобі. Починається якесь внутрішнє зосередження. Буває, що чуєш навіть чиїсь легкі плески. А буває, свідомість відключається від зовнішніх впливів і налаштовуєшся лише на кидок. Тоді – нічого не чуєш. І потім, якщо хтось навіть і галасував, то я навіть не пам'ятаю, як це було.
– Трохи про особисте – Вам вистачає часу на якісь захоплення?
– Крім занять спортом, люблю дивитися художні фільми. Іноді можу сходити до кінотеатру із подругами або пограти в боулінг. Ще дуже люблю готувати. Коли до нас у гості приходять Білоноги, їхній середній син – Данило – запитує: "Ми сьогодні щось смачненьке приготуємо?". І я кажу: "Ну, звичайно, так". І освіту я вже одержала, закінчивши ОДАБА. Якщо є професія, то буде чим далі заробляти на життя, якщо раптом не складеться подальша спортивна кар'єра. Але я не хочу розлучатися зі спортом. Адже вже досягла певних успіхів, як спортсмен, і планую досягти визнання, як тренер. Як мої батьки, я хотіла б зайнятися спортивним вихованням власних дітей. Адже мені хочеться продовжити традиції своєї сім'ї. Я вважаю, що в будь-якій професії потрібно перемагати. Щоправда, медалей там не дають, але натомість можна стати відомим фахівцем, створити свою власну справу. А це теж боротьба, як у спорті – і вона загартовує.
