– Що робите? – запитую у корінного жителя хутора Івано-Миколаївський Роздільнянського району Сергія Зеленюка.
– Чекаємо дощу! Поллє землю – урожай буде. – І він показує рукою на овочеві грядки й острівець кукурудзи, що шелестить на присадибній ділянці.
– Добре зріє. Скоро доведеться братися за «теребилку»!
– Ні, яка там машинка. Я зерна з качанів руками очищаю, – говорить він так, немов підводить риску незавидному економічному становищу селянина-одинака.
«Підшкірної» води в ґрунті немає. На ріденький паркан спирається натруджене коромисло, за допомогою якого Сергій доставляє з балки воду для поливу. Турбота про врожай у буквальному сенсі лежить на його плечах.
Минули часи, коли Сергій заробляв у радгоспі імені Котовського. Тепер ані роботи, ані зарплати. Город і 1200 гривень пенсії його мами Марії, – от і весь бюджет цієї маленької родини.
На галявині навпроти двору Зеленюків приїжджі підприємці облаштували моторну станцію для обробітку орендованої землі. Але Сергія, хоч він і досвідчений фахівець зі стажем, до себе в трактористи не беруть, довіряючи тільки «своїм». Може, є що приховувати від сторонніх?
Не став спілкуватися з пресою і хутірський житель сусіднього двору. Він молодший і, видно, в дусі сучасних відносин воліє триматися особняком.
А люди старої формації не відмовляють проїжджому в увазі. Такі, наприклад, як Борис і Анна Большакови, що радо запросили у двір, почастували криничною водою. Але всіх їх боронить обережний знак у вигляді збитого із брусів хреста, що стоїть посеред хутора на розвилці курних доріг. А більше – нікого, бо всі перелічені особи і є населення Івано-Миколаївського.
…Колись це було багатолюдне село Восконяси, що налічувало 70 дворів. У міру розпаду господарської системи й деградації радгоспу їх ставало все менше. Люди роз’їхалися. І задрімав час на осонні в далекому степовому закутку. Сходить Сергій по хліб до Кучургана, пройде 4 кілометри з гаком через гору, повернеться до полудня. Степ майорить квітами, дихає простором. Під щебет птахів, у самотніх роздумах складаються етичні цінності життя. Жодних деструктивних впливів інтернету. Жодного інформаційного потоку насильства й гостросюжетної ворожнечі з кінофільмів. Немає сенсу тут долати фінансові висоти, штурхатися ліктями, змагатися за престиж. Просто жити на землі навпроти неба.
– Ми росли на інших прикладах, – говорить Борис Большаков. – Мені було 9 років, коли 1944 року йшли бої за визволення цих місць від фашистів. Ревіли моторами танки, степ переорювали вибухи. Билися наші за тракт на Бендери, який веде до залізничної колії. Кажуть, у корчмі, яка тут стояла, бував сам Пушкін. Чотири рази вороги займали тракт, і чотири рази їх виганяли.
На спомин про загиблих бійців, що захищали батьківщину, на околишньому пагорбі 1960 року був споруджений пам’ятник. Стела й тепер височіє над хрестами сільського цвинтаря. Давно біля обеліска не проводять мітинги, школярі не покладають квіти. Їхні кумири сьогодні – беззубі дракончики, міфічний Олоф Хоробре Серце, міньйончики та інші вигадані герої, які борються за якесь добро… А пам’ятник потріскався, покрився жовтизною лишайнику. Треба відвести рукою дику траву, щоб прочитати скромний напис «Вічна слава воїнам, що полягли в 1941-1945 роки».
Та що камінь, якщо й про живих хуторян згадують тільки тоді, коли вони в час виборів перетворюються на електорат. «Швидкої допомоги» у цій глухомані не дочекаєшся: «І без лікарів помремо», – говорить бабуся Марія. Зате коли голоси цих людей були потрібні, сюди зі Степанівки не полінувалися приїхати чиновні люди.
Про майбутнє тут не думають. Рідна земля для жителів Івано-Миколаївського – це городи, які годують, це колодязі, вириті в степу. У Большакових хата стоїть із 1923 року. На горі стоїть. Покрита очеретом, міцно тримається без фундаменту. Вросли в чорнозем її стіни із саманних цеглин товщиною майже в метр. Улітку вкривають від серпневої спеки, а взимку – від холоду: потрібно тільки відром вугілля розтопити піч. Іншу «грубку» – літню – Борис Опанасович склав сам у дворі. Тут Анна Іванівна, з якою прожили вони 53 роки, варить обід із усього, чим Бог не обділив. У родині двоє дітей, двоє онуків, шестеро правнуків. От і поруч з їхнім будинком з насіннячка підвівся соняшник – символ великої радості та повноти життя, уособлення надії.
